розділ 23

Про складнощі з прокляттям

Рибалка у Денеєна вийшла невдалою. Повернувся він злий, без риби і накульгуючи на праву ногу. З сірого волосся стікала вода, а на цнотливо одягнених штанях, таких же мокрих, як і їхній господар, з'явилася досить велика дірка, що демонструвала подряпане демонське коліно.

Марина сумно зітхнула і спробувала глибше загнати задоволену посмішку. Погано зловтішатися над чужою невдачею. Тим більше, від риби дівчина не відмовилася б. Смачна ж.

Задавати безглузді питання про величину улову Марина розумно не стала. Вікін взагалі вдав, що задрімав на сонечку, як величезний кіт. Напівкровці довелося посопіти, вдивляючись в обличчя супутників і змиритися з тим, що нікому лаятись з ним зараз не хочеться. Він помилувався трохи краєвидом і підійшов до багаття: чи то сушитися, чи то, не відриваючись, на полум'я дивитися, до якого був дуже небайдужий.

— Денеєне, ми тут надовго? — ризикнула уточнити дівчина. А то мало, раптом через годину в дорогу, а в неї частина одягу мокра по кущах висить, та й поїсти вона до ладу не встигла. Маленьким шматочком риби ситий не будеш.

— Посидимо до ранку, а завтра підемо вздовж річки вгору за течією. Там має бути міст, — сказав напівкровка, викручуючи волосся.

Марина кивнула, сама собі нагадуючи слухняну дружину якогось східного самодура.

— А комарів тут нема? — спитала дівчина, згадавши своє пильнування з вудкою на величезній чавунній трубі, що розділила зарослий очеретами ставок на дві нерівні частини. Шкідливі комахи її ледве живцем не з'їли.

— Ні. Як і змій. Комарів маг вивів, а нових кордон на його колишні землі не пропускає.

— Ясно, — сказала дівчина. Все-таки від магів теж буває користь. Зрідка.

Біля річки довелося сидіти і нудьгувати до самого вечора. Купатись Марину більше не відпускали, навіть натяки на можливий улов не допомогли. Розглядання зелені та камінців почало вганяти у тугу. Вікін продовжував зображати здоровий сон, обличчя таке безтурботне, спокійне, умиротворене, хоч ікону з нього малюй. Спробувати розбудити рука не піднімалася, хоч здавалося, що насправді він не спить. З Денеєном розмовляти не тягнуло, але довелося, адже більше нема з ким. Дівчина в якийсь момент помітила, що сидить, обхопивши руками коліна, злегка розгойдується з боку на бік і заворожено дивиться на річку. З цим треба було щось зробити, терміново, поки підвивати не почала. Та й тема для розмови начебто була. Цікавість, вона не лише кішок губить.

— Денеєне, а чому палиця Вікіна весь час на браслет перетворюється? — спитала Марина, підсівши до напівкровки, що сушила біля багаття свою шевелюру. — Для зручності? Але якщо це зброя, з якою можна ходити на нижчих демонів, вселених у людину, то чи не простіше її завжди тримати у вигляді палиці? Поки посох виростиш із браслета, десять разів з'їсти встигнуть.

Денеєн зітхнув, покосився на безтурботне обличчя монаха Оберігаючої.

— Це зброя, — сказав настільки тихо, що дівчині, щоб почути, довелося нахилитися в його бік. — Зав'язана більшою частиною на божественну силу та меншою на ті сили, які були у Вікіна спочатку. А зараз у нього і з тими, і з іншими деякі проблеми. Витратив на різні дурниці і допомогу вагітній у храмі. Тепер поки не відновиться, носитиме браслет. Його посох у своєму великому вигляді занадто енергоємна штука. Адже він не з металу і дерева насправді.

— А з чого? — спитала Марина.

— А хто їх богів знає? — Денеєн знизав плечима. — Втілюють щось у щось інше, форму надають, а з чого зроблено, не кажуть. Хоча жодна божественна палиця не працюватиме в руках людини, яка не мала своїх сил. Таке ось кумедне обмеження.

— Тобто працює тільки в руках мага, — сказала Марина. Трохи подумала. Подивилася на зеленоокого обраного і невпевнено спитала: — То Вікин маг?

— Так, — підтвердив Денеєн. — Талановитий маг.

— І монах, — сказала Марина. Образи монаха і магу поєднувалися погано. Легше вже якогось алхіміка у рясі уявити. Втім, образ Вікіна та монаха поєднувалися ще гірше.

— Ну, так, — сказав напівкровка. — Одне іншому не заважає, скоріше допомагає. Боги взагалі не проти одержати магів у свої представництва на землі. Але, на жаль чи на щастя, ті рідко на це погоджуються. Самовдоволені придурки, які не бажають служити.

— А Вікін, значить, згодився, — сказала Марина.

— Погодився. Він знав, що століттями жити не зможе, тож вирішив зробити щось хороше у найближчому майбутньому. Оберігаюча для виконання цього рішення непогано підходить.

— Нічого не розумію, — сказала Марина. — Ти хочеш сказати, що маги можуть жити віками, а Вікін чомусь не міг і тому вирішив стати монахом? Астральне поле не на той бік повернулося? Чи йому місцева циганка напророкувала швидку смерть?

— Прокляття напророчило, — не розплющуючи очей, промовив Вікін. — Усього двадцять років життя починаючи з того дня, як той, хто володіє силами, почує першу з них. Я першу почув в десять років. Мама тоді весь день проплакала. Вона дуже сподівалася, що її дітей ця доля мине. Чоловіка спеціально підбирала у сім'ях, де маги не народжувалися вже кілька поколінь. З моїм старшим братом та сестрами їй пощастило. Зі мною ні.

— Тебе хтось прокляв? — спитала Марина.

— Ні, не мене. Когось із моїх чудових предків. Хтось із них, чи то не зміг, чи відмовився комусь допомогти, і йому ось так витончено помстилися. Жаль, що ніхто так і не зміг визначити навіть приблизно, в чому ця не надана допомога полягала.

— У вас тут що, будь-який ідіот, що захотів помститися, може проклинати всіх наліво і направо? — здивовано спитала Марина. Чудовий світ, хоч бери і одразу стріляйся. Або топись, поки річка під боком. Отак проклянуть, а ти й знати не будеш.

— Ні, звичайно, — глузливо сказав Денеєн. — Для цього ритуал треба проводити і самого себе жертвувати. А ще погодитися на те, що після смерті станеш частиною прокляття, без будь-якої надії на переродження. А якщо прокляття впаде, то взагалі зникнеш. Не найприємніша перспектива. Божевільних, здатних спробувати, звісно, ​​вистачає. Але доводять справу до кінця вкрай рідко. Найчастіше просто красиво самовбиваються.