розділ 21

Про пляж та рятувальників

За кам'яно-скляним кордоном місцевість трохи змінилася. Стали набагато частіше траплятися чагарники, на які Денеєн невтомно з підозрою косився. Трава набагато менше нагадувала сіно, за якимось чортом устромлене в землю. А ще траплялося каміння, такі собі голяки-переростки. Обіцяне водоймище залишилося десь північніше. Напівкровка та монах вирішили, що обійдуться без термінового миття. Краще спробують піти якнайдалі. Мало як маг відреагує на загибель плода стількох зусиль? Та й пропажу нібито частини чимось знаменитого меча могли помітити. Марина не заперечувала, зрозуміла, що марно.

Відходили подалі вони довго, вже другий день. Переслідувачів не було, з кущів ніхто не вискакував, і Марині поступово почало здаватися, що з неї знущаються. Спати у цій місцевості можна, а пошукати якийсь нещасний струмок не можна. Цікаво, що ці два ідіоти робитимуть, коли запаси води закінчаться? Стійко терпіти спрагу, доки не впадуть?

— Денеєн, а демонів у всіх містах цього світу ловлять? — спитала дівчина, намагаючись відволіктися від думок про струмки, відьом і божевільних, що вибухають.

— Ні, тільки в тих, що недалеко від гір. Чим далі від гір, тим старше міста і менше відсоток шукачів удачі серед населення. Та й тим, що є, знаходиться робота більш високооплачувана, ніж ловля демонів. Замовні вбивства, наприклад.

— Зрозуміло, — сказала Марина.

— Ти не турбуйся, до прикордонних міст ми більше не підемо.

Втішити він намагається, чи що?

— І он за тими чагарниками річка є, — напівкровка привабливо посміхнувся. — Гарна річка, там навіть риба водиться. Маг, якому належали ці землі, більше цінував свої володіння, ніж той, що збудував Світанковий Погляд. І дощі так люто не ненавидів, тож і грози від цих земель не сахаються.

Марина уявила грозу, що шарахалася від якоїсь території, і тихенько хихикнула.

Зарості при найближчому розгляді виявилися кронами дерев схожих на верби, що росли у низині, якою протікала річка. Денеєн по одному йому відомим прикметам знайшов спуск, вдерся в розложистий чагарник і вивів супутників на посипаний дрібними білими камінцями берег.

— Пляж тут теж маг влаштував? — спитала Марина.

— А? — Напівкровка незрозуміло на неї подивився. — Ти про каміння? Ні, маг ні до чого, їх під час затяжних злив звідкись приносить. Річка розливається. Іноді кущі повністю заливає, тільки дерева стирчать. А потім дощі ці камінці відмивають. За ними навіть деякі городяни їздять, доріжки у садах роблять.

— Сподіваюся, сьогодні затяжна злива не піде, — сказала дівчина.

— Не піде, пора року не та, — пообіцяв Денеєн. — Давно я тут не був.

Річку поділили швидко. Марина взяла чистий одяг і пішла ховатися за дерево, що нависало над водою, пообіцявши в разі чого кричати. Напівкровка та монах залишилися на місці, пообіцявши, якщо пощастить, зловити якусь дурну рибу. Чим саме вони мають намір її ловити, дівчина не уточнювала.

Вода була прохолодна, але для купання більш-менш годилася. Головне набратися мужності і поринути уперше, а далі звикнеш. Одяг прати було ліньки, та й мило Марина якось не здогадалася захопити. Тому вона одежу трішки пополоскала, спробувала відтерти найбрудніші місця і, плюнувши на цю безнадійну справу, розвісила на найближчому кущі. Плавати біля берега не виходило, мілкувато. Заходити далі не хотілося, там течія, яка має звичку зносити всякі плавучі предмети убік. Тому Марина помила голову, за допомогою пахучого лугом порошку і присіла у воді, вирішивши відмокати, поки не набридне.

Річка спокійно та велично несла свої води. Дрібні хвилі відбивали сонячне світло, блищали, наче беззвучно сміялися і намагалися довести, що життя чудове. Вітер заспокійливо шелестів листям, шепотів щось, намагався заколисати. Природі хотілося посміхатися. Природа, вона насправді добра і життєлюбна.

Марина розслабилася, тихенько муркотіла собі під ніс невигадливу мелодію, спостерігала за мінливою водою і ні про що не думала. Ні про хороше, ні про погане. Навіть забула про те, що перебуває у дивному чужому світі, у діях та поривах мешканців якого не може розібратися, як не намагається. Їй було спокійно та добре. Так би й сиділа ціла вічність у воді, до кінця часів. Вода – колиска життя.

А потім до Марини підпливла якась гидота, нахабно ковзнула своїм тілом по руці і дівчина заверещала, намагаючись схопитися на ноги. Натомість вона якимось чином спіткнулася об воду, впала, ледь не захлинувшись, намацала на дні слизьку палицю і з другої спроби встала. Якраз вчасно, щоб, прибравши з лиця мокре волосся і абияк прокашлявшись, помилуватись на рятувальників, що вибігали з-за дерева. Ні, не Малібу, ті бігали у червоних плавках. У цих плавок не було. Зате один розмахував на бігу посохом і лаявся, а другий тяг величезну залізяку, родичку коси. Щось схоже на одяг обидва захопити забули, якщо не брати до уваги широкий браслет на плечі Денеєна.

— Що? — спитав напівкровка, налякавши злим поглядом прибережні зарості і помітивши, що Марина якось дивно на нього дивиться.

— Браслетик, — сказала дівчина.

— Чого ти кричала? — Уточнив суть питання Вікін.

— Змія, — сказала Марина.

— Яка ще змія? — здивовано на неї подивився Денеєн. — Їх тут ніколи не було.

— Під водою, по руці ковзнула, — не дуже впевнено промовила дівчина. Мало що там могло ковзнути, може якась водорість. А тут ще голі чоловіки стоять, думати заважають. Та ще ілюстрація до міфів Стародавньої Греції. Нептун та Апполон, не інакше. Навчитися скульптури ліпити, чи що?

Ага, скульптурну групу створити. Дурепа, що злякалася водоростей і два самовідданих героя, що примчали її рятувати. Може якогось величезного восьминога на задньому плані додати?

 — По руці ковзнула? — роздратовано перепитав Денеєн і ступив уперед.

Марині здалося, що зараз її втоплять, як кошеня. Вона виставила перед собою руку з підібраною на дні слизькою штукою і спробувала відступити.