Розділ 20

Про відьму і різних дурнів

— Це що? — спитала Марина у Вікіна і Денеєна, коли вони вилізли з кущів, для більшої дохідливості постукуючи кісточками пальців по каменю.

— Кордон, — сказав напівкровка. — Магічний.

— Ага, — сказала дівчина. — Ненормальні маги.

Вигляд у супутників був не набагато кращий, ніж у Марини, а можливо навіть гірший. У них до павутиння та бруду додалися зелені плями незрозумілого походження, що рівномірно розподілилися по одязі та лицям. Натомість подряпини були відсутні. Шлях крізь чагарник напівкровка розчищав своєю «алебардою», а Вікін йшов за ним.

— Тут були люди, — сказав Денеєн, налюбувавшись на кордон.

— Були, — сказала Марина. — Називали мене відьмою та вимагали, щоб я вилізла. Їм, бачите, хотілося мене застрелити. Я когось там підкорила. Маразм якийсь.

Про Ілієну дівчина вирішила не розповідати. Адже врятував. Може, і ще раз врятує. А якщо Денеєн дізнається про присутність брата поблизу, почне вимагати, щоб той прибирався додому. А там, хто знає, раптом справді піде і на одного рятувальника у житті Марини поменшає?

— Відьма?! — здивовано витріщився Вікін. — Підкорила?!

— Так, мене ще в театрі так якісь пліткарки називали. Казали, що я і тебе підкорила, і Денеєна, і на їхніх чоловіків роблю замах. І богиню не боюсь. І взагалі – саме зло, – поскаржилася Марина.

— Чого ж ти не сказала? — стурбовано спитав Вікін. — Такі звинувачення краще одразу спростовувати. Достатньо було до храму сходити. В будь-який.

Можна подумати, вона це знала. Вдома відьмою могли обізвати будь-яку сусідку, за поганий характер та гострий язик. Мало кого заклинання-перекладач охрестило відьмами тут.

— До нижчих демонів у пащі відьом! — нетерпляче гаркнув Денеєн. — Люди куди поділися?

— Ну, ні, я хочу знати, що з цими відьмами не так, — запротестувала Марина. — Мене мало не вбили через безглузді бабські плітки. Це ненормально!

Денеєн висловився щодо пліток і жінок.

— Розумієш, це дуже дивно, — сказав Вікін. — Зазвичай побачивши обраного Оберігаючої і дівчину, які подорожують разом, кажуть, що він обманом забрав її з дому, що бідолаху слід пожаліти і постаратися повернути на істинний шлях. А відьми, які живуть у горах, дуже рідко приходять у людські поселення і найчастіше для того, щоб відвести в гори кількох молодих та міцних чоловіків. Чи вони їм як робоча сила потрібні, чи для продовження роду. Ці жінки чоловіків не дуже люблять і часто крадуть по селах дітей жіночої статі.

— Навіщо? — спитала Марина, зрозумівши, що її прийняли за місцевий аналог амазонок.

— Хто їх знає? — Вікін знизав плечима. — Може, учениць набирають? Дивні вони. Сидять у своїх горах, роблять амулети на зразок твоєї торби і міняють їх на їжу. Чого сидять, ніхто не знає. Легенди брешуть, що колись у них вкрали чи то богиню, чи знання, і хтось їм пообіцяв, що одного разу все це повернеться, якщо вони зможуть дочекатися. А що там сталося насправді, хіба боги знають, але вони чомусь ділитися цими відомостями не хочуть. І самі відьми про себе нічого не розказують. А шукати їх у горах марна справа. Намагалися вже, навіть якась армія ходила. Нікого не знайшли.

— Плювати мені на відьом, — сказав Денеєн. — Куди люди поділися?

— А мені не плювати, — уперто сказала Марина.— Я хочу знати, чому мене прийняли за відьму.

— Та не прийняли тебе! Відьму неможливо відрізнити від решти жінок, якщо вона сама того не захоче! — у півкровки закінчилися залишки терпіння, і він почав кричати. — Цей ідіот, маг, який вивчає демонів, сказав, що ти відьма, щоб нацькувати мисливців на мене! Невже не ясно? Якщо Вікін сам не розуміє, що робить, то й богиня не розсердиться, коли хтось вирішить полювати на його охоронця! Кретин! Мисливці все одно не повірили, зате повірили якісь міські недоумки, і я хочу знати, куди вони поділися! Щоб не отримати випадково стрілу в спину, невже не зрозуміло?

— Поскакали туди, — Марина вказала на схід. — Щось голосно бабахнуло, і вони поскакали. На конях, не власними силами, якщо тебе це цікавить.

Денеєн знову вилаявся.

— І взагалі, — сказала Марина, — навіщо ми йшли в це безглузде місто, через його безглузді ворота?! Невже не можна було залізти в музей через таємний хід, забрати твою штуковину і тихенько піти?

— Не можна, — сказав Денеєн. — Мені хотілося дізнатися, чому від цього міста так несло нижчими демонами.

— Дізнався? — спитала Марина, відчуваючи, що ще трохи, і вона вчепиться напівкровці в його розкішну шевелюру і почне трясти як молоду яблуню. Адже він збрехав, коли вона питала про інший вхід до міста. І, мабуть, збрехав не вперше.

— Дізнався, — багатообіцяюче посміхнувся Денеєн.

— І чому?

Адже справді цікаво.

— Той маг, якому я підпалив лабораторію, вселив цих нижчих у якогось божевільного. Хоча, можливо, він з глузду з'їхав уже після вселення. Людська психіка такого сусідства не витримує.

— Як вселив? — здивовано спитала Марина. Темрява з щелепами та колючками була матеріальна і величезна, як її в людину засунеш?

— Складно пояснити. — Напівкровка зобразив на обличчі задумливість і подивився на небо. — Вони ж не належать цьому світу, і якщо їх довго не годувати, починають втрачати енергію і поступово перетворюються на щось схоже на привидів. Там головне вчасно зупинити процес, стиснути їх у невеликі грудки та прив'язати до чогось матеріального. Раніше намагалися створювати амулети, але нежива матерія дуже швидко розпадалася, частенько вбиваючи власників цих амулетів. Останнім часом почали прив'язувати до тварин, інколи до людей. Не знаю, чого саме цим хочуть досягти. Адже вони не здатні нормально виконувати накази, трапиться дорогою привабливіша їжа, ніж та, за якою їх послали, вони її і зжеруть. Та й господаря зжерти можуть.

— Нічого не розумію, — сказала Марина. — Амулети теж когось жерли?

— Ні. — Денеєн навіть головою похитав.

— Навіщо вони були тоді потрібні?