Розділ 19

Про те, що бажання заховатися найкраще може привести до протилежного результату

Дійти до води вони не встигли. Денеєн всю дорогу оглядався на місто, що залишилося за спиною, і коли за розрахунками Марини до жаданого водоймища залишалося не більше півгодини ходу, завмер на місці і підозріло задоволеним тоном промовив:

— Так я й знав.

Дівчина і монах теж обернулися. Марина так і не зрозуміла, що там виглядав напівкровка. А Вікін почав швидко бурмотіти чи прокльони, чи молитву, стягнув з руки браслет, і двічі ним струснув, змусивши задзвеніти підвіски. Потім розтиснув пальці і браслет замість того, щоб звалитися на землю, почав збільшуватися в розмірі, попутно відрощуючи собі дерев'яну палицю, поступово перетворюючись на справжнісінький посох, прикрашений з одного кінця металевим кільцем з підвісками. Дівчина на всі очі дивилася на це перетворення, геть-чисто забувши, що Денеєн щось побачив.

Натомість напівкровка про неї не забув.

— Марино, ховайся, — наказав, відволікаючи від метаморфоз із браслетом.

Дівчина невпевнено оглянула пустельну місцевість і запитала:

— Де?

— Там!

Брудний палець вказав на незрозумілу темну купу праворуч, роздивитись яку заважало сонце, що б'є в очі.

— Там? — перепитала дівчина.

— Бігом! — гаркнув Денеєн. — Там чагарник і невеликий яр.

— Та що взагалі відбувається?

— Он звідти до нас наближається нижчий демон, — Денеєн махнув у бік міста. — Точніше, якийсь неправильний нижчий. Має багато запахів.

Марина подивилася в напрямку нижчого, що наближався, знову нічого не побачила і обернулася до напівкровки.

— Багато запахів? — навіщось перепитала.

— Багато запахів зазвичай означає, що демонів також багато, а тут за відчуттями один. Зрозуміло?

— Не дуже, — зізналася Марина.

— Напевно, цього неправильного демона за нами відправив чоловік, чий дім Денеєн підпалив, — меланхолійно пояснив Вікін, чий браслет доріс до нормального для посоха стану і перестав дзвеніти. — Дізнаємося, як далеко ця людина зайшла у своїх пошуках. Можливо, незабаром боги, яким не може сподобатися бездумне втручання у живе, відвернуться від міста, де він живе. Потрібно людей попередити. Може, самі його виженуть, або когось попросять.

— Все одно нічого не розумію, — похмуро зізналася Марина. Причому тут втручання в живе до демонів? Вони ж, здається, не живі, чи вона знову щось не так зрозуміла?

— Потім поясню, негайно ховайся! — повторив свій наказ Денеєн, і Марина вирішила цього разу послухатися його.

До чагарника вона добігла швидко, пробігла вздовж нього, знайшла щось схоже на дірку і ламанулась углиб. Спостерігати за боєм у неї не було жодного бажання. Досить з неї колючок, що пролетіли поруч із головою. Ще вб’ють випадково. Тому вона брела крізь чагарник, намагалася збагнути дійшла до яру чи ні? Думала про те, наскільки глибоко в ці чагарники треба забратися, щоб відчути себе у безпеці. Напевно, дуже сильно шуміла і підозріло цю рослинність розгойдувала. Що не могло не привернути увагу. А зупинитись не могла, чомусь стало дуже страшно.

— Ще трошки, — пообіцяла Марина самій собі, рвонулася вперед, ледь не залишившись без волосся через якусь невраховану гілку, і несподівано опинилася на вільному просторі, позбавленому будь-якої рослинності.

Розсип каміння, і щось схоже на скло між ним — тягнуться нешироким язиком вліво і вправо. Попереду, за камінням та склом, починається трава, і там пасуться стриножені коні. А ближче, ніж хотілося б Марині, стоять їхні господарі. З луків ціляться.

Дівчина чомусь озирнулася і переконалася, що ціляться саме в неї, інших кандидатур не було.

— Ось так сховалася, — ошелешено сказала вона.

— Відьма! — радісно закричав наймолодший із лучників.

— Сам ти відьма, — образилась Марина.

— Не слухайте її. Якщо вона зуміла підкорити обраного Оберігаючої, то й з нами зуміє зробити подібне, — підбадьорив товаришів бородатий дядько, якого чомусь обділили луком і стрілами.

— Така молода й ступила на недобрий шлях, — сумно промовив рудуватий здоровань з добродушним обличчям.

— Та вона нам заговорює зуби! — обурився наймолодший, і не встигла Марина сказати, що вона взагалі мовчить, як бородатий шпурнув у неї маленький, але дуже смердючий мішечок.

— Тепер вона не зможе зупинити стріли! — радісно зарепетував він, і дівчина зрозуміла, що це все. Зараз її пристрелять, не зволивши вислухати заперечення.

— Мамочки, — пискнула вона.

Стріли, здається, полетіли. Марина якось опинилася на землі. У волосся вчепилася чергова гілка, змушуючи витягувати шию і сидіти рівно, хоча шалено хотілося впасти обличчям униз і прикрити голову руками. Перед дівчиною маячило щось біле.

Вона, погано розуміючи, що й навіщо робить, відламала гілку, дозволивши їй бовтатися у волоссі, проморгалася і впізнала у білому одяг. Дуже знайомий одяг. І волосся було знайоме, біле. І нетугий вузол, що не дозволяв волоссю розлітатися. Дівчина навіть меч з переляку впізнала. Незнайомими у всьому образі були тільки піхви, якими обзавівся другий меч, що висів збоку.

— Ілієн? — запитала чи в нього, чи в себе.

Чомусь Марині здавалося, що зараз брат Денеєна почне завалюватися, демонструючи стріли, що пронизали груди. І червоні плями крові красиво розпливатимуться по сорочці. Натомість демон напівобернувся до дівчини, підбадьорливо їй усміхнувся, навіщось кивнув.

— Ілієн, — повторила Марина і істерично хихикнула. — Як за кам'яною стіною. Біленькою такою стіною. Треба ж.

Демон повернувся до лучників і тихенько загарчав, змахнувши перед собою мечем.

— А стріли де поділися? — спитала сама себе дівчина.

Стріли таємниче зникли. Натомість тепер вона знає, як здорово сидіти за спиною чоловіка з мечем. Чоловіка, який захищає. І начхати, що він не зовсім людина і характер у нього, напевно, поганий.

— Воно того варте, — вирішила Марина. Хто і коли її ще стане ось так рятувати? Натомість тепер онукам точно буде що розповісти. Головне дожити до цих онуків.