Розділ 18

Про пограбування музею

Марина до останнього сподівалася, що її залишать постояти осторонь. Лізти вночі до музею не хотілося зовсім. Цей музей і вдень не дуже приємне місце, а вже вночі... Мало що може статися в музеї цього дивного світу. Раптом неспокійні привиди великих воїнів, що загинули через мечі, що зламалися, і недостатньо міцні обладунки, збираються в музеї ночами? Обмінюються враженнями, розповідають один одному байки про свої битви і всіляко обзивають як зброю з обладунками, так і їхніх творців. А тут на тобі, відвідувачі. Привиди напевно розгніваються.

Осторонь дівчину не залишили. Вікін терпляче і багатослівно пояснив, що дівчина, яка стоїть вночі на самоті, надто вже незвичне видовище для цього міста. Можуть прийняти за злісну чаклунку, що замишляє щось проти мешканців навколишніх будинків і закидати камінням.

Денеєн додав, що у підвалі музею є підземний хід. Який, якщо звичайно не встиг обвалитися, виведе їх, чи то на лужок, чи то до скелі. У кінцевому пункті цієї подорожі він був не впевнений, а скакати по дахах і перелазити через стіну міста напівкровці зовсім не хотілося. Марині втім, теж, надто свіжі були спогади про полювання і каньйон з різнокольоровими дахами-плотами. Довелося змиритися та взяти безпосередню участь у пограбуванні століття.

Музейні експонати у цьому світі чомусь не цінувалися. Сторожів не було. Замок Вікін відкрив за допомогою металевої загогулини та тихих прокльонів на чиюсь адресу.

Марина мовчки захоплювалася багатогранністю його талантів.

Привиди чомусь були відсутні, мабуть, у них нелітний день, а ходити пішки незручно.

Шматок артефакту Денеєн забрав на ходу, зсунувши долонею скляний куб, що захищав його від пилу. Впевнено провів супутників по залу, за допомогою своєї неправильної алебарди розніс у тріски непримітні двері і вказав рукою на приміщення, що знаходилося за нею.

— Ти впевнений, що нам треба туди? — спитала Марина.

— Впевнений. Один мій знайомий, років двадцять тому, цими підземеллями вже тікав.

— Ага, — сказала Марина. — А раптом їх перекрили?

— Навряд чи. На це місто іноді нападають пірати. Тоді солдати підземеллями виходять за місто і нападають з тилу.

Легковажний такий. Веселий.

— А пірати такі ідіоти, що навіть не здогадуються про таку тактику, — сказала Марина. — І взагалі, пірати мають по морях та океанах плавати.

— Ті пірати не місцеві. Із островів припливають. Самовпевнені молодики, які вирішили якнайшвидше розбагатіти. У них там, щоб одружитися, потрібно заплатити батькам нареченої за втрату працівниці, або щось таке. Дивні звичаї загалом.

— Хто б говорив.

Іти в запилену кімнату довелося. Потім довелося мало не рачки лізти в якісь собачі дверцята, переймаючись співчуттям до місцевих солдатів. Вони ж у обладунок обряджені і мечі за собою тягнуть, і навряд чи здатні подібно до напівкровки змією просочуватися в будь-які щілини. І, що зовсім несправедливо, величезна зброя Денеєну в цій справі нітрохи не заважала, зате торба Марини чіплялася за все поспіль.

— Стеля, мабуть, осіла, — пояснив незручності Денеєн. — Нічого, далі почнеться камінь, там, напевно, висота нормальна.

Камінь так і не розпочався. Денеєн сказав, що, мабуть, ходи поплутав, а Марина запідозрила, що він так витончено знущається з людей, яким не пощастило опинитися поряд з ним. Може він взагалі людиноненависник. А пошуки амулету просто чудова нагода, щоб найбільшій кількості людей нашкодити. Музей він уже пограбував, скоро до королівської скарбниці полізе.

— Хоча скарбниця це непогано, — пробурмотіла Марина, виповзаючи за Денеєном із вузького лазу.

На одязі можна було ставити великий та жирний хрест. Спина боліла через тривале перебування у напівзігнутому стані. Волосся напевно перетворилося на казна що, дівчина точно пам'ятала, що кілька разів стукнулася головою об вологу і брудну стелю і встигла влізти у щось схоже на стародавнє павутиння. Чим у цих підземеллях харчувався павук, Марина так і не вигадала, хоча дуже старалася, сподіваючись, що думки відволічуть від навколишнього краєвиду.

З іншого боку, півкровці варто подякувати вже за те, що не завів у якусь каналізацію.

— Денеєне, а де тут можна хоча б вмитися і руки вимити? — жалібно спитала Марина, оглянувши пустельний краєвид, без усяких скель, і стіну міста, що височіла за кількасот метрів праворуч.

— Там.

Денеен впевнено вказав у бік рожевої смужки світанку.

— Далеко? — спитала Марина, підозрюючи, що відповідь їй не сподобається.

— Години три йти.

— Так я й знала.

— Хочеш, дощ викличу? — спитав Вікін. — Хмари підходящі. Буде невеликий та теплий.

— Не хочу, — відмовилася Марина, барвисто уявивши, як бреде мокра і зла по бруду. Краще почекати три години. Може, воно засохне і саме обсиплеться по дорозі? Хоча б частково.

Пригоди — це зовсім не так цікаво, як здається. Чи може вся річ у тому, що їй не щастить із пригодами? Нормальних дівчат запрошують на бали, а її тягнуть у музеї та брудні таємні ходи, розраховані на гномів.