Розділ 12

Розділ 12

Про те, що не всьому, що погано лежить, потрібно шукати місце у власному кармані

Бувають люди сильні, самовпевнені та нездатні зізнатися у власній помилці. Такі до кінця стоятимуть на своєму. Іноді до переможного, іноді, поки на них не плюнуть усі довкола, вирішивши відтепер триматися від цього ідіота якнайдалі. Вони старанно чіпляються за принципи і ще більш старанно топчуть те, що не вписується в їхню систему світобудови. Вони знають, що мають рацію, тому з їхньою думкою всі повинні погоджуватися. Ті, хто не погоджується, просто не здатні побачити світло істини.

Бувають люди слабкі, невпевнені в собі, які піддаються навіюванню. Їх легко переконати в тому, що їх захоплення звичайна дурня, яка робить їх нецікавими та недалекими. Вони ніколи не відстоюватимуть свою думку, якщо вона не збігається з тією, яку озвучив хтось нахабніший чи впевненіший у собі. Їх легко змусити визнати свою неправоту та відкинути те, що їм ще хвилину тому подобалося. Вони хочуть стати сильними, тому намагаються бути схожими на знайомих вольових особистостей або не знайомих, але з відповідною репутацією. А найбільше такі люди бояться, що їхня думка збігається з думкою сірого натовпу. Власне слова «Я дуже уважно стежу за модою для того, щоб випадково не одягти щось модне» про таких людей.

Ще бувають люди в собі, певною мірою байдужі до всього і всіх. Такий закритий автономний острівець, якому однаково байдуже, що говорять як сильні нахаби, так і слабкі. Ці байдужі особистості найчастіше тримають свою думку при собі, іноді з кимось погоджуються, просто заради підтримки розмови, іноді сперечаються, бо хочеться покричати. Ось таких людей варто боятись, бо ніколи не знаєш, що вони думають насправді. Ти можеш щиро вважати їх друзями та адептами твоєї віри, а їм просто зайнятися більше нема чим, та й людське суспільство необхідне. Потрібно ж із кимось пива попити. З кожної розмови ці люди винесуть щось своє, ухвалять рішення, про яке нікому не скажуть, і переконати їх буде вже неможливо. Просто тому, що, перш ніж переконувати, потрібно хоч приблизно знати, суть їхніх переконань. А вони добровільно навряд чи про них розкажуть.

Гороскопи брешуть, що такі люди завжди діви. А ці особи не намагаються довести протилежне. Навіщо, якщо можна тихенько та непомітно спостерігати за світом? Світ цікава штука, якщо не сприймати його занадто серйозно.

Найчастіше в людині є всі три види, в тих чи інших пропорціях, але Марині знову не пощастило. Денеєн безперечно був із третіх, надто вже нагадував знайомого художника. Доброго з вигляду дядечка, який малював портрети приїжджих, продавав свої картини і не дуже прагнув розбагатіти. Саме цей немолодий чоловік одного разу розповів дрібному дівчинці про види людей. Йому було нудно, а дівчинка крутилася на стільці, напевно заважаючи йому малювати портрет. Дитину потрібно якось заспокоїти, ось він і заспокоїв. Назавжди відбивши в неї бажання йти за гучними однокласниками та яскравими однокласницями. Вони перший вид. Чужої думки для них не існує. А погодитися з їхньою думкою все одно, що визнати себе жалюгідною невдахою.

Денеєн, у повній відповідності до цієї теорії ні з ким планами не ділиться. Навіть не зволив розповісти, де і що вони шукатимуть у найближчому майбутньому.

Дізнатися б, що у цього проклятого напівкровки в голові! Напевно, потрібно підстрахуватися, про всяк випадок. І золоті штучки, що лежали на одній із полиць складу любителів різнокольорових халатів, для цього годилися. Так само підходили монетки з дірочками і кілька досить великих каменів, підозріло схожих на дорогоцінні.

Загалом, Марина вирішила зайнятися мародерством, виправдовуючи себе непростим характером викрадача та спробою господарів цього добра принести в жертву Вікіна. Розумна дівчина повинна дбати про своє майбутнє, так чи інакше.

Денеєн і Вікін дружно рилися в величезній купі мотлоху, розшукуючи посох, який примудрився там загубитися. Марина тихо, спокійно, і не надто поспішаючи, розпихувала по кишенях і сумках усе, що здавалося їй цінним, і було не дуже великим. Принагідно одягла на руку химерний широкий браслет, здається срібний, з перламутровими вставками. Начепила на шию намисто з дрібної бірюзи. Знайшла щось середнє між шпилькою для волосся і прищіпкою для прання, зроблене з кістки, довго думала, що воно таке і вирішила, що запитає у Денеєна на черговому привалі.

Коли викрадач і жертва, що не відбулася, знайшли те, що шукали, кишені помітно роздулися і тягли Маринині штани вниз, а сумки сильно поважчали.

— Ти що робиш? — спитав Денеєн, помітивши, що Марина приміряється виколупати ножом червоний камінь з вази, на вигляд мідної.

— Добро наживаю, — пропихкала дівчина. Камінь не піддавався, мабуть, був надійно приклеєний.

Напівкровка заглянув в одну з сумок і здивовано свиснув.

— Навіщо тобі весь цей мотлох? — спитав, струснувши овальною пластиною з дзвіночками.

Дзвіночки музично продзвеніли у відповідь.

— Красива. — Марина знизала плечима і вирішила, що без камінця вона якось проживе, дуже не хотілося тягти за собою всю вазу.

Денеєн зітхнув і почав діставати з сумки все, що Марина встигла туди засунути.

— Ти що робиш?

— Рятую тебе, дурепу! — гаркнув напівкровка.

— Рятуєш?! — обурилася дівчина. — Потяг невідомо куди, а тепер останнє відбираєш? Не твоє!

Денеєн щось пробурмотів собі під ніс і почав ділити конфісковане майно на дві купи.

— А зараз ти що робиш? — спитала дівчина, трохи подивившись на сортування речей, які вона вже вважала своїми.

— Ось ці небезпечні, — вказав на предмети ліворуч. — Ці ні, — жбурнув симпатичне кільце вправо.

— Небезпечні? — здивувалася Марина, вона особливої ​​різниці не бачила. Прикраси, кілька пряжок від поясів, сіточка з нанизаними перлами. Що в них може бути небезпечного? Отруєні, чи що? — Чим?

— Ось це, — напівкровка підкинув у повітря чергове кільце, — родова печатка. Таку мають право носити члени сім'ї. Будь-якому чужинцю, у якого її виявлять, відрубають руки по плече. Ось це з тавром майстра, — продемонстрував дівчині срібну тризубу вилку. — Ось це, схоже, прокляте, мабуть, господині цю річ було шкода віддавати, ось вона, вмираючи і побажала злодіям якнайшвидше вирушити слідом за нею, — труснув кулоном на ланцюжку. — Більшість взагалі з якогось храму винесена. І коли обікрадене божество туди зазирне, а вони обов'язково хоч раз на рік заглядають у свої храми, воно цей пагорб із землею зрівняє. І злодіям не забуде помститися, щоб іншим не кортіло. Зрозуміло?