розділ 11

Про справжню любов Денеєна

Пейзаж унизу не змінювався.

— Дивіться! — надривався тип у червоному халаті, ляскаючи руками над головою. Куди він подів ножа, глядачі, зайняті розмовою, помітити не встигли.

Марині здавалося, що ще трохи, і з рота червонохалатного піна почне капати, як у шаленого пса. Очі вирячені, обличчя червоне, рухи сіпаються.

— Дивіться! — ще раз прогорлав жрець і подивився на залізні двері.

Його нарешті почули. Величезні стулки зі скрипом відкрилася і звідти, похитуючись і пихкаючи, вийшли чотири володарі синіх халатів довжиною вище колін, дуже схожих на жіночі атласні. Четвірка в синьому йшла на напівзігнутих і щосили намагалася не впасти під вагою здоровенної штуковини, відлитої з темного металу. Це щось було підозріло схоже на лезо від коси, до якого якийсь умілець присобачив довгу залізну рукоять, щоправда, не з того боку, де вона має бути у порядного сільгоспінвентаря.

— Ой, моя алебарда! — голосно зрадів Денеєн здоровенному знаряддю для вбивства, ніби побачив близького родича. Коханого дядечка, наприклад. — А я думав, я її втратив у тій ущелині.

Чотири ідіоти, що приперли цю залізяку, витріщилися на півкровку, як на бруківку, що заговорила. Інші відреагували менш емоційно. Трохи пошепталися і вирішили, що заради парочки глядачів церемонію призову нового бога переривати не варто. Постоять і підуть. А не підуть, стануть новими жертвами.

— Я знаю, як виглядає алебарда, і це точно не вона, — навіщось сказала Марина, розглядаючи дивовижну зброю. — Алебарда — це така помісь меча, списа й сокири, загалом колючо-рубляча зброя на держаку. Ось. А це більше на нагінату схоже, та й те, не так, щоб дуже.

— Моя алебарда. — Посмішка Денеєна сяяла від радості. Марину він навіть не почув. — Як добре, що я знайшов її. Довелося б просити нову зробити. Дішіне зі сміху б помер. Загубити таку помітну зброю, це ще треба постаратися. Не поясниш же йому, що поки витягав із прірви блондинку, алебарда вирішила поплавати і потонула в річці, що протікала на дні цієї прірви. Я її потім шукав, але чи місце неправильно запам'ятав, чи ці типи встигли поцупити, чи ще хтось.

— То тут і прірви є? — спитала Марина.

Четвірка дотягла залізного монстра до жерця і вичікувально на нього дивилася. Червонохалатний про щось задумався, схоже, до нього дійшло, що самотужки він цю зброю не підніме.

— Є, трохи південніше, — відсторонено промовив напівкровка, що поїдав очима улюблену іграшку. — Маги колись землі ділили і чомусь вирішили, що провалля — це чудові кордони.

— Ага, — озвалася Марина.

Усі маги ненормальні. Та й цей світ загалом не кращий.

— Гаразд, настав час припиняти виставу. Пресвітла сьогодні не прийде, — вирішив Денеєн.

Жрець все-таки до чогось додумався, можливо, до того, що йому допоможе бог, що викликається, і спробував підняти величезну залізяку. Попихкав трохи, поспівав, обійшов четвірку божественних зброєносців.

— Набрид мені цей тип, якщо чесно, — поділився потаємним Денеєн.

Марина кивнула. Їй теж набрид. З бубном пострибав би, чи що? Хоч якась різноманітність.

Напівкровка кивнув сам собі, зірвався з місця, перемахнув через перила, приземлився за спинами мужиків, одягнених у жовті халати, розштовхав їх і в два стрибки опинився поряд з носіями алебарди. Ті, не будь дурнями, рвонули в різні боки, кидаючи священну божественну зброю напризволяще. Чоловік у червоному халаті почав кричати їм у слід щось подібне до літературних матюків. Жертва почала сміятися, здригаючись на вівтарі. А напівдемон однією рукою підхопив падаючу дальню родичку коси і ніжно притиснув її до своїх грудей. Видовище вийшло вражаючим. Витончений хлопець і грубо спрацьована зброя, яка на вигляд важча, ніж він. Від цього видовища навіть власник червоного халата поперхнувся словами.

— Я від початку запідозрила, що ти збоченець, — голосно сказала Марина. — Але не думала, що такою мірою. Із залізяками обійматися. Треба ж.

— Моя алебарда, я знайшов тебе, — радісно промовив хлопець. — Скучила, так? Ці злі люди, що зрадили своїх богів, образили тебе, так? Бажаєш їхньої крові, так?

Алебарда стійко мовчала, але, схоже, не одна Марина знала, що мовчання можна сприйняти як знак згоди. Першим зорієнтувався в ситуації жрець, він стояв найближче, так що і тягтися до нього кровожерливою величезною улюбленицею було недалеко. Червонохалатний позадкував, спробував розштовхати ліктями своїх помічників, якось просочитися повз них, не відриваючи погляду від Денеєна і його алебарди, що знайшли один одного.

— Тікає! — закричала Марина. — Ату, його, ату!

Жрець підстрибнув, розвернувся і рвонув до залізних дверей. Після цього і всі інші закликачі нового бога зрозуміли, що час робити ноги.

— Полохливі вони якісь, — розчаровано сказала Марина. Не те щоб їй хотілося подивитися на епічну битву, але хоча б звичайну бійку могли зобразити. — Панікери.

Трохи подумавши, вона вирішила спуститися. А то Денеєн до вечора з алебардою обійматиметься, а незнайомому представнику якоїсь богині весь цей час доведеться лежати на холодному камені. Застудиться ще.

— Денеєне, може, ти його відчепиш? — спитала Марина, підійшовши до вівтаря.

Поблизу богинін представник виглядав навіть краще, ніж здалеку. Дуже красивий хлопець, ще й зеленоокий, як сусідський кіт.

— Його? — напівкровка здивовано подивився на дівчину, потім на жертву, що не відбулася. — Ах да. Вікін, ти, що тут робиш?

— А я знаю? — жертва спробувала знизати плечима. Рух вийшов дивний. — Пив із старшим одного села, святкував вдалий порятунок його сараю від щурів. Перебрав. Безкоштовно ж напували, а вино там гарне. Потім кудись ішов. Потім мене хтось обізвав демоном і щось вилив у обличчя. Прокидаюсь, а я вже тут, на камені лежу. Я чесно спробував їм пояснити, що моя ревнива богиня не дозволяє своїх покликаних комусь присвячувати, крім себе. Та й собі не дозволяє. Вона взагалі не любить кров. Їй би принести мед, квіти, солодощі з островів. Здається, вони мені так і не повірили.