Розділ 10

Про дивні знахідки та розваги

Марина так і не спитала, коли Денеєн накопичить свою енергію. Просто не хотіла рахувати дні, години та хвилини. Поперемінно, то чекаючи на диво, то починаючи боятися невідомого. Нехай краще буде хоч якоюсь мірою несподівано, щоб менше часу залишалося на роздуми та залякування самої себе. Довго думати про те, що трапиться невідомо коли, в неї не виходило, і це дівчину цілком влаштовувало.

Мабуть, Марина все-таки була оптимісткою, що ретельно ховається під маскою чи то злегка цинічної особи, чи то дуже впертої песимістки. Вона могла сама себе переконати, що он той чоловік насправді добрий, просто він настільки боїться свою доброту показувати, що в нього давно стало звичкою приховувати її під демонстрованою світові несимпатичною личиною. Образили людину чимось, ось вона так і захищається тепер. Щоправда, ця її переконаність ніколи не була настільки абсолютною, щоб намагатися порозумітися з визнаними склочниками, злісними пліткарками та іншими неприємними особистостями.

Ось і Денеєн тепер здавався добрим хлопцем. Просто він заплутався, розгнівався, зробив дурість, а тепер намагається показати своїй сім'ї, що він обійдеться без їхньої допомоги. Тому йому варто вірити, не в усьому і не завжди, але якраз настільки, щоб не мучитися порожніми переживаннями. Напівкровка знайде свій артефакт і обов'язково поверне додому. Нема про що турбуватися. Адже так? Краще витрачати час на приємніші роздуми, дивитися на пейзаж, згадувати снігового Ілієна, порівнюючи його з кінозірками, думати про те, де набрати сувенірів. Адже це навіть не інша країна, це інший світ, тож обов'язково треба буде щось прихопити на згадку.

А потім сивою старенькою перебирати непотрібні в господарстві дрібнички і розповідати онукам про свою подорож так, наче це була казка, яка трапилася зовсім не з нею. Приємна та чарівна казка, в якій немає місця порожнім метанням.

Марина йшла за напівкровкою, уявляючи себе в образі доброї бабусі. Навколо звично шелестів травою вітер. Попереду маячив черговий пагорб, на який вони, мабуть, знову полізуть, щоб вид на місцевість, яка чекає попереду, був кращим. Через пагорб дивитись куди йдеш зовсім не хотілося. Краще вже розглядати, колючі рослини з яскравими медово-жовтими суцвіттями, спостерігати за зеленими комашками або метеликами, що зрідка з'являлися. Дівчина йшла, думала, дивилася і милувалася, поки не врізалася в спину Денеєна, що зупинився.

— Що ще? — роздратовано спитала Марина, надто він несподівано зупинився.

— Я його знаю, — відсторонено промовив викрадач.

— Пагорб? — здивувалася дівчина, навіть обійшла напівкровку і про всяк випадок зазирнула йому в обличчя. Як виявилося, не дарма. Погляд у викрадача дівчат був дивний, порожній і потойбічний.

Може в нього привид вселився?

— Ні, в пагорбі. — Денеєн махнув рукою вперед і зірвався з місця.

— Та почекай ти! — закричала Марина, кидаючись слідом. Їй зовсім не хотілося залишитися на самоті серед чужого світу, далеко від цивілізації.

Хлопець її чи не почув, чи вид зробив. Зупинився він лише біля пагорба. Марина, спотикаючись і проклинаючи все на світі, мчала до Денеєна. Аби він не побіг далі. Аби не відстати і не загубитися. Вся їжа, знову ж таки, у сумці напівкровки, воду Марина теж самостійно покликати не зможе. У неї немає ні амулету, ні здібностей.

— Скотина! — випалила дівчина, ледве не падаючи біля хлопця, що завмер стовпом.

Він смикнув плечем, розгублено на неї подивився і гаркнув:

— Не заважай!

— Що?! Ти ще й кричиш на мене?

— Та почекай ти! — відмахнувся від обуреної дівчини напівкровка і, впавши животом на землю, кудись досить швидко поповз.

Марина провела його очманілим поглядом і несміливо пішла слідом. Хто його знає, раптом це напад, і Денеєн зараз почне перетворюватися на обіцяного кота? Потрібно було послухати Ілієна. Попросити його про допомогу. Раптом би зміг повернути додому? Або хоча б відвів у безпечне місце. Нехай навіть до якоїсь сильної речі. Навряд чи тим, хто зберігає погано живеться поруч із їхніми артефактами. Не в клітці ж їх тримають. Може це взагалі одна з місцевих високооплачуваних робіт?

— Ага, тут! — чомусь зрадів Денеєн, зупинившись біля рослини, схожої на розлогий лопух, і тицьнувся в неї носом.

Лопух був величезним справжнім гігантом. Викрадач на його тлі здавався маленьким і чомусь нещасним. Навіть пожаліти захотілося.

— З тобою все гаразд? — тихенько спитала дівчина.

— Попалася! — видав ще один радісний крик хлопець.

— Я?! — здивувалася Марина.

І тут близький родич лопуха зник. Розсіявся як туман на світанку. Замість нього з'явилася велика і темна дірка у досить крутому схилі пагорба.

— Зараза, — сказала дівчина, штовхнувши ні в чому не винний м'ясистий лист.

— Ну я вам покажу. Довго пам'ятатимете, — пообіцяв дірці Денеєн і став на ноги. — Ходімо, тільки не галасуй.

— Туди? — спитала Марина, дивлячись у дірку. — Там же темно.

— Ах, да.

Викрадач вивудив з-за пазухи якусь дивну підвіску на витому шнурку, зняв її з шиї і кілька разів хитнув перед носом супутниці, яка не знала, що думати.

— Тепер ти бачитимеш у темряві. Не в повній, звичайно, — сказав він задоволено.

— Ти що щойно зробив? — захвилювалась Марина.

— Заклинання на тебе повісив. Для нічного зору. Його потрібно оновлювати раз на два місяці. Нестабільне.

— Я тебе не просила, — похмуро сказала дівчина. Ось як змусити цю наволоч цікавитися її думкою, перш ніж вішати на неї чергову підозрілу штуку?

— Воно не є небезпечним. — відмахнувся викрадач і пішов у темряву.

Дівчина сумно зітхнула і понуро поплелася слідом. Не залишатися ж перед горбом у повній самоті.

Очі до темряви звикли швидко. Або це заклинання спрацювало, але через пару хвилин Марина не просто бачила фігуру Денеєна, що йде попереду, а й з цікавістю розглядала прикрашені різнокольоровими каменями стіни, чи то печери, чи чогось більш рукотворного. Камені були натикані абияк, і особливого сенсу в їхньому розташуванні дівчина не помітила, як не намагалася. Нічого цікавішого довкола не спостерігалося. Стелю зрідка зміцнювали потемнілі від часу балки та дошки. На підлозі, колись засипаній щебнем, валялися грудки бруду, якісь палиці. Потім з'явилися сходи, і Марина слідом за своїм викрадачем почала спускати глибше під землю. Напівкровка ще й нагадав їй, щоб не шуміла, на що дівчина відгукнулася бурчанням. Сходинок було багато. Марина намагалася їх рахувати, але збилася десь після двісті п'ятдесятої і плюнула на цю дурну справу. Мандрівники йшли і йшли, поки не опинилися на виступі з перилами, що оперізує велику овальну залу, вириту кимось зайво працьовитим. З цього балкона відкривався чудовий вид на те, що відбувалося внизу, у центрі приміщення.