розділ 9

Розділ 9

Про дива з мечем та сумну подорож

Марина третій день сумно плелася за Денеєном і розмірковувала про своє нещасне життя. Дороги напівкровки ігнорував, пославшись на якийсь черговий указ свого улюбленого Володаря. Щось про те, що йти з вигнаним демоном дорогою набагато небезпечніше, ніж пересіченою місцевістю. Подумаєш, йти важче, а ногу зламати легше. Натомість збирачі податків не причепляться і браві військові, побачивши гарну дівчину, не спробують забрати її до найближчого міста, з якого довелося так поспішно йти. А чим у цей момент буде зайнятий шановний кимось викрадач? Як це чим? Доводити всім охочим, що напівкровка без меча може перемогти людину з мечем, не порушуючи дуельного кодексу. Ножами користуватися Володар не забороняв.

Іноді на шляху траплялися кимось протоптані стежки, але вони швидко повертали в якийсь непідходящий викрадачу дівиць бік.

На третій день Марині так набридло пробиратися крізь бур'ян, що чіплявся за одяг, дертися на пагорби і вибирати з волосся колючки, що вона на черговому привалі запитала про те, як браві військові зможуть відрізнити вигнаного демона від просто подорожуючого? Раптом у викрадача параноя розігралася і тепер він сам себе зводить з розуму, паралельно ускладнюючи життя їй.

— Вигнані на час вигнання позбавляються меча, — сказав напівкровка, споруджуючи бутерброд із черствого коржика і м'яса, яке підозріло виглядало.

Марина таке їсти не ризикнула, вважала за краще почекати, поки черговий місцевий різновид крупи, що заливається окропом, перемішаної з борошном, що пахне м'ясом, перетвориться на кашу.

— В сенсі? У тебе ж є меч, — згадала дівчина бій із купою щелеп.

Денеєн здивовано подивився на неї.

— Меч?

— Ну, той, яким ти демона вбив, — пояснила Марина. Склероз у нього, чи що? Так начебто зарано. Хоча хто знає, скільки йому років насправді?

— А-а-а-а, — напівкровка глузливо посміхнувся. — Це не меч. Просто дві сплетені підвладні мені сили. Енергетично витратна штука. Та й недовговічна. Ніяк не вдається зробити її стабільною. Сили полярні, намагаються одне одну відштовхнути. А якщо вірити підручнику, мають притягуватися. Чи може вся справа в кількості енергії та відстані між хвильовими втіленнями?

— Ти в мене питаєш? — здивовано витріщилася на нього Марина.

— Ні, просто розмірковую. Цікава проблема.

Марині було, м'яко кажучи, не цікаво. Які ще хвилеві втілення? Щось із фізикою пов'язане?

— Денеєне, давай повернемося до мечів, — попросила дівчина, помішуючи майже готову кашу в глиняній мисці.

— Давай, — не став сперечатися напівкровка. — Розумієш, вищі демони завжди ходять із мечами. Навіть жінки, просто вони у них коротші та легші. А вигнаним із сім'ї носити меч не можна. Власне, навіть торкатися не можна, якщо не хочеш, щоби термін вигнання продовжили.

— У сенсі, якщо ти візьмеш у руки меч, то якось дізнаються?

Денеєн кивнув і спробував відкусити від свого бутерброду. Коржик цій дії чинив опір.

— Ага, — сказала Марина і згадала про брата викрадача, втілену дівочу мрію та родича Снігуроньки в одній особі. — А деякі навіть два мечі носять.

— Ілієн? — спитав напівкровка, переставши боротися з бутербродом. Коржик він засунув у кишеню, мабуть, на чорний день залишив, і тепер задумливо розглядав м'ясо. — Ні, він теж один. Другий меч мій. Я його на зберігання Ілієну віддав, коли мене урочисто виганяли, тепер носитиме, доки я додому не повернуся.

— Дивні у вас звичаї, — сказала Марина. Спершу кисть відрубав, потім меч зберігати попросив. А постраждалий, схоже, не заперечував. Дивовижні істоти місцеві демони, хоч би ким вони були насправді. — Ти цим м'ясом не отруїшся? — спитала, помітивши, що Денеєн уже тривалий час обнюхує підозрілий продукт з усіх боків.

— От і я думаю, чи ризикнути ні? — задумливо зізнався напівкровка.— Спочатку воно мені свіжішим видалося. А тепер зрозумів, що навіть не пам'ятаю, коли й звідки воно взялося.

Дівчина подула на кашу і вирішила притримати свою думку при собі. Раптом у вищих демонів шлунки міцніші, ніж у звичайних людей?

Їсти м'ясо Денеєн так і не наважився. Ще в одній мисці накип'ятив води за допомогою сили вогню і почав чекати, коли каша швидкого приготування стане їстівною.

А Марина знову задумалася про свою нещасну долю. З тією швидкістю пересування, що була в неї, дійдуть вони до наступного міста не скоро. Немає гарантії, що там знайдеться частина потрібного викрадачу артефакту. До іншого місця підозрюваного у наявності потрібного уламка йти ще довше. Загалом, є всі шанси блукати з напівкровкою цим світом не менше трьох років. А там Денеєна візьмуть назад у сім'ю, і він взагалі може вирішити, що збільшення сили йому вже не потрібне. Ото весело буде. Згубить кілька років життя ні в чому не винної дівчині і виявиться, що зробив він це дарма.

Марині хотілося комусь поскаржитися на життя. Можна навіть якійсь безсловесній домашній тварині. Кішці, наприклад. Вона сидітиме, слухатиме, муркотітиме і час від часу буде ворушити вухом. Але кішок поряд не було. Була якась зелена комашка, що повзала по жовтій квітці, схожій на кульбабу, але розмовляти з комахами якось занадто. Напевно, просто поки що не настав крайній ступінь відчаю. А там хто знає, можливо, й до комашок справа дійде.

— Денеєне, а тут всі пішки ходять? Жодних коней немає? Чи якихось інших верхових тварин? — спитала дівчина, трохи подумавши над можливістю збільшити швидкість пересування.

— Коні є, — усміхнувся викрадач. — Тільки ці тварюки не скрізь пройдуть. Та й коли я назбираю енергії для того, щоб відкрити шлях, їх доведеться покинути. Коні бояться ставати на шлях, особливо відкритий перед їхнім носом.

— Який шлях? — здивувалася Марина.

— Складно пояснити. Коли відкрию, побачиш. Це ніби стиснути простір. Перегнути його, змусивши дві точки, що знаходяться досить далеко одна від одної, доторкнутися. Точніше, воно перегинається для того, хто відкриває шлях, всі інші нічого не помітять.