5 (2)

Ілієн кивнув, усміхнувся Марині, розвернувся і мовчки пішов, залишивши Денеєна невдоволено бурчати, а дівчину приголомшено сидіти, дивлячись у порожнечу, намагаючись розібратися у своїх відчуттях. Це ж треба. Хоч біжи до місцевого світила медицини та вимагай зробити щеплення від демонів. Адже Ілієн, незважаючи на свої вуха і біле, як молоко волосся, набагато більше схожий на звичайну людину, ніж напівкровка Денеєн. Навіть не дуже блідий.

Схожий на звичайну людину…

— Денеєн! — крикнула Марина викрадачу, що спробував знову піти. Хтось голосно закашлявся. — Що ти там казав про часи, коли твої предки були звичайними людьми?

— Що ти весь час кричиш? — спитав напівкровка, але до столу повернувся і сів на своє місце. — Так, були людьми, потім змінилися, і що? Це всі знають. Та й давно це було, яка тепер різниця?

— Я не знаю, — сказала Марина. — Я взагалі про цей світ нічого не знаю, а ти не поспішаєш мені розповідати. Ось з якої радості ви демони, га? Ти, наприклад, вмієш перетворюватися на кота. Чому ти тоді не перевертень?

Напівдемон незрозуміло на неї подивився. Дивно так подивився, ніби вона щойно сказала якусь відверту нісенітницю. Цікаво яку?

— Денеєне, а що я щойно сказала?

— Ти спитала, чому я не я? — обережно відповів викрадач. Мов вона буйна божевільна і зараз на нього накинеться з виделкою в руці.

— Ти не ти? — перепитала Марина. Дуже дивно. Начебто вона нічого подібного не питала. А якщо так спробувати. — Слухай уважно. Демон, перевертень, ельф білобрисий. Що я щойно сказала?

— Три рази повторила назву мого народу, лише востаннє уточнила, що тебе цікавить світловолосі його представники.

— Капець, — сказала Марина. — Повний та безпросвітний.

Чудовий перекладач їй дістався, просто мрія. Усі творці програм для перекладу плачуть від заздрощів. Там хоч речення звучать дивно, а тут навіть демонів від перевертнів та ельфів не здатний відрізнити. Всі вони йому на одне обличчя, тільки в останньому випадку, обрамлене блондинистим волоссям. Ось і вір у те, що тебе зрозуміли правильно, і що ти правильно розумієш людей.

А народ Денеєна, якщо подумати, просто люди, які примудрилися якось змінитися. Точніше, мутувати. У щось відмінне від решти населення цього світу. Цікаво, наскільки відмінне і чим саме? Це тільки Денеєн вміє на звірів перетворюватися, чи всі інші демони теж? Точніше, які з них демони? Ні рогів, ні пазурів, ні інших атрибутів, хіба характери погані. Принаймні у двох знайомих представників цього народу. А в деяких ще й вуха ельфячі.

Мутант Денеєн, загалом, а не демон. Близький родич людинопавків та інших людей блискавок.

— Денеєне, а якщо я скажу «мутант», то це теж прозвучить як назва твого народу?

Викрадач кивнув.

Ось просто чудово. Що ще скажеш? Все в одному, а це ще й напівкровка. Напівмутант, хоч би як дивно це звучало. Краще хай і далі залишається напівдемоном, хоч на хихикання не пробиває.

Цікаво, що насправді означає слово морок? І як би це дізнатися? Над цим треба гарненько подумати. Навряд чи це слово, у потрібному значенні, має відношення до темряви як такої.

— Денеєне, а в кота тільки ти можеш перетворюватися, чи всі інші демони теж?

— Всі, — гордо вимовив напівкровка. — Залежить від того, наскільки кого розлютиш. Щоправда, перетворюються не обов'язково на кота, вже не знаю, від чого це залежить. Загалом просто така форма захисту, не зайва для земель, на яких ми живемо. За Світанковими горами жити нелегко, там у сотню разів небезпечніше, ніж у місцевому лісі, а в звіриній іпостасі ми практично невразливі. Людям складно роздратувати нас настільки.

— Ага, — сказала Марина. Зрозуміло, чому демонів намагаються не зачіпати. Спалений будинок — справжня дрібниця в порівнянні з божевільною, невразливою твариною.

— Більше запитань не ставитимеш? — нетерпляче спитав Денеєн. — Мені ще стільки зробити треба. А я тут сиджу.

— Поки що ні, — сказала дівчина. Запитань було море, але всі якісь дурні і не варті уваги.

— Добре, тільки наодинці нікуди не ходи. Ти привертаєш увагу.

Висловившись, Денеєн підбадьорливо посміхнувся і кудись пішов, залишивши Марину доїдати яблука і розмірковувати над своєю нелегкою долею.

Хоч би спитав, чи не треба їй чогось. Попередив, наскільки йде. Запропонував піти з ним, прогулятися містом. Вона б йому не заважала, постояла тихенько осторонь, милуючись краєвидами, не намагаючись втручатися в його таємничі справи. Не може вона за цим столом сидіти до вечора.

Чоловіки.

І чомусь дуже хочеться додому. До Олі з її линяючим папугою, до інтеренту з його тролями, до сестри з її горами та вічними боргами. Вона б більше ніколи на долю не скаржилася. Вона мала чудове життя. Тихе, спокійне, без сірих напівкровок, які вміють перетворюватися на котів, без безглуздих заклинань, що не вміють відрізняти одного міфічного персонажа від іншого. І головне, без тих, хто зберігає з їх сильними речами.