розділ 3

Про пошуки взуття, та розваги демонів

Як Марина й підозрювала, нове взуття у неї з'явилося не одразу. Минуло цілих чотири дні. Напівдемон доніс її до якогось селища, вдерся в чийсь будинок і з ходу зажадав взуття та одяг для супутниці, бо її джинси, бачите, дивно виглядають. Можна подумати його синє незрозуміло що — верх вишуканого смаку. Не кажучи вже про штани, які, схоже, пережили кількох власників.

Хазяї, що забігали, швиденько знайшли для Марини черевики на липучках, що цілком годилися для походу, і спробували обрядити її в довгу вузьку спідницю а-ля «Китайська аристократка». Тобто ходити в цьому футлярі можна було лише дрібними кроками і лише недалеко. Марина уважно оглянула запропоновану обновку, оцінила її мерзенний болотяний колір, приділила дещицю уваги легковажній кофтині з таким декольте, що тільки на трасі стояти, трохи подумала і закотила перший у своєму житті скандал. Вона сміялася, ридала, трясла перед носом викрадача, що трохи очманів, дарованими ганчірками, всіляко обзивалася і погрожувала когось вбити. Господарі вдома полохливо забилися по кутках, таких агресивних дівчат вони досі не бачили, а підлий викрадач терпляче вислухав усе сказане і, як ні в чому не бувало, зажадав іншого одягу.

Бідолашні домовласники уточнили, чим саме не подобається той, який принесли, побігали трохи, покопалися в численних скринях і відправили молодшуу доньку до якоїсь загадкової Верини, яка була жінкою дивною, але доброю. Ще через хвилин п'ятнадцять Марині були піднесені широкі штани і симпатична сорочка з коміром стійкою. Буйна гостя вдячно кивнула і пішла перевдягатися. У цьому хоча б можна було почуватися людиною, а не дівкою дуже легкої поведінки. Хоча хто сказав, що такі дівчата не люди?

Вмовити б тепер викрадача на ще один комплект, уточнити у когось про білизну і про можливість по-людськи помитися. Плавати в озері було весело, але цього явно замало.

Втім, до вечора Марина вирішила потерпіти, раптом сірий гад сам здогадається? Бувають чудеса.

— Добре, — оцінив нове вбрання Денеєн. — Тепер пішли, поїмо, а потім займемося справою. Не дарма ж я тебе на своїй спині тягаю.

— Я не просила тебе… — знову почала заводитись дівчина.

— Так, так, я пам'ятаю, — швидко перебив її напівдемон і, схопивши за руку, потяг на вулицю.

Марина майже бігла на буксирі у хлопця, що широко крокував. Сил на суперечку вже не лишилося. У голові взагалі носилася колами одна єдина дурна думка:

«Я ніколи не зможу відростити таке волосся».

У Денеєна воно густе, довжелезне, нижче за талію і при цьому поводяться так, наче ні вітер, ні різкі рухи господаря на нього не впливають. Воно не розлітається, не заплутується та не заважає.

«Я ніколи не зможу відростити таке волосся».

Ось навіщо воно хлопцю? Незручно ж. Поки його вимиєш, поки розчешеш. Може, у демонів прийнято носити такі екстремальні зачіски, щоб здалеку було видно, що йде демон? Чи у волоссі прихована їхня сила? Цікаво, що буде, якщо потихеньку відрізати його, поки власник цього скарбу спить? А може, це ознака класу. Чим довше волосся, тим давніший рід. Або, по волоссю обчислюють вік. Живе такий красень років п'ятсот, а волосся за ним тягають спеціальні слуги. На спеціальних лопатах.

А взагалі скільки демони живуть? Не забути б уточнити.

«Я ніколи не зможу відростити таке волосся».

Не міг же він його відростити тільки для того, щоб показати Марині, які жалюгідні її потуги у здобутті зачіски мрії? Тут, як не намагайся, у людей волосся до такої довжини за все життя може не дорости, не кажучи про густоту. Волосся Денеєна могло б вистачити на трьох людей. Їм би ще нормальний колір і стільки перук можна наробити.

Яка маячня.

— Ось. Тобі має сподобатися, — сказав Денеєн.

Марина відволіклася від чудової шевелюри напівдемона і озирнулася. Він мав рацію. Таке просто не могло їй не сподобатися. Ціла галявина ірисів, облямована з трьох боків фруктовими деревами. Справжніх. Густого фіолетового кольору з яскраво-жовтими язичками. Гойдаються під поривами вітру, немов вітають парочку, що зупинилася перед ними. Так, головками кивають, як у казці про квіти дівчинки Іди. І тихий шелест — це їхня розмова. Балакучі квіти думками обмінюються. Напевно, теж захоплюються шевелюрою Денеєна і намагаються зрозуміти, що поруч із ним робить чимось незадоволене дівчисько в одязі з чужого плеча.

З ірисів несміливо виглядав маленький чи то фонтан, чи водоспад, споруджений із сірого необробленого каміння. Ніжні квіти та грубий камінь у ореолі водних бризок. Такий контраст. Фотоапарат би сюди.

Дівчина так захопилася розгляданням цього пейзажу, що не одразу помітила будівлю, до якої вела прокладена серед квітів стежка, посипана дрібними камінчиками. Втім, будинок чудово маскувався і старанно не привертав до себе увагу. Біля входу в цю будівлю красувалася вивіска, де було щось написано. Здалеку не розібрати, що, хоча, завдяки викрадачу, дівчина могла б прочитати. Якби напис не був таким дрібним, а неприродного жовтого кольору тушка курки, намальована  поруч, величезна і яскрава. А може, то й не курка була, а подушка. Здалеку розібратися складно.

За вміння розуміти місцевих жителів Марина півкровці віддячила окремо. Мало не втопила. Вона якраз обсихала на березі озера, коли їй спало на думку, що не завадило б повчити місцеву мову. Хоча б на рівні туриста із розмовником у руках.

Супутник, який володіє рідною мовою, це добре, але раптом він кудись подінеться? Що тоді робити? Намагатися на пальцях порозумітися? Але раптом тут деякі або всі звичні жести означають щось зовсім протилежне? Гірше, якщо непристойне. Ото весело буде.

А напівдемон взяв і зізнався, що уявлення не має, якою мовою розмовляє його та, що зберігає. Просто, поки Марина була непритомна після його появи з дзеркала, Денеєн на неї навісив заклинання-перекладач. Ще й дав три роки гарантії, за які розум має встигнути місцеву мову опанувати достатньо і почати сприймати її як одну із рідних.