Епілог

Ліза: 

Минуло пів року. Наше життя остаточно перетворилося на суміш магічного реалізму та успішного бізнесу. Свічки «Запах гріха» стали світовим бестселером, а наш офіс тепер займає цілий поверх у центрі міста. Хоча Абаддон наполіг, щоб вхідні двері були з чорного дерева і відчинялися зі зловісним скрипом — «для статусу».

Я прокинулася від аромату свіжої випічки. Сонячне світло пробивалося крізь штори, які Абаддон таки навчився прасувати (правда, за допомогою погляду, а не праски).

Я вийшла на кухню і зупинилася, милуючись картиною. Мій особистий демон стояв біля плити. Його крила були акуратно складені за спиною, а на рогах висіли мої улюблені навушники. Він щось зосереджено наспівував собі під ніс — здається, це був якийсь древній шумерський гімн, перероблений під джаз.

— Доброго ранку, Руйнівнику мого серця, — я підійшла і обійняла його ззаду, притиснувшись щокою до його міцної спини.

Абаддон: 

Я відчув її тепло ще до того, як вона торкнулася мене. Це відчуття ніколи не набридне. Кожного ранку я дякую Вищій Раді за те, що вони виявилися такими ледачими бюрократами і дозволили мені залишитися.

— Доброго ранку, смертна, — я повернувся і поцілував її в маківку. — Твій сніданок готовий. Я додав туди крихту зірок... ну, або просто трохи кориці, я їх завжди плутаю в людських баночках.

На столі стояв ідеальний сніданок. Наші коти, які тепер вважали себе елітними демонічними фамільярами, гордо сиділи на підвіконні, чекаючи на свою порцію «жертви» (вершків).

На смартфоні Лізи висвітилося сповіщення: «Вітаємо! Ваш бренд визнано найбільш обговорюваним у світі за версією Forbes та Вісника Безодні».

— Бачиш? — посміхнулася Ліза, кусаючи круасан. — Ми підкорили обидва світи.

— Це було неважко, — я сів навпроти неї. — Важче було навчити тебе не губити ключі від квартири кожну п'ятницю.

Я подивився на свій старий дзеркальний телефон, що тепер стояв на полиці як пам’ятка. Він більше не світився фіолетовим. Магія більше не була в пристрої. Вона була в цій кімнаті, у нашому сміху, у тому, як Ліза дивилася на мене.

Я зрозумів: Пекло — це не місце з вогнем. Пекло — це жити без сенсу. А Рай... Рай — це коли ти демон, який знайшов свою людину, навчився любити полуничний гель для душу і точно знає, що завтра знову буде кава, піца і нескінченне кохання.

— Знаєш, — сказав я, беручи її за руку. — Наступного тижня до нас обіцяв завітати Наглядач. Він хоче обговорити запуск лінійки парфумів для душ, що заблукали.

— Скажи йому, нехай записується через мого асистента, — підмигнула Ліза. — У нас на вівторок заплановано похід у кіно на фільм про вампірів. Треба ж нам посміятися з професійних помилок колег?

Я засміявся. Мій сміх більше не змушував стіни тремтіти, він просто заповнював простір щастям.

Ми були Лізою та Абаддоном. І це була найкраща історія, яку колись писав Всесвіт.