Розділ 6

Ліза : 

Я завмерла біля дверей, стиснувши кулаки. Олексій продовжував тарабанити так, наче від цього залежав курс валют. Але коли Абаддон поклав руку на дверну ручку, я побачила, як його пальці злегка подовжилися, а нігті стали схожими на леза.

— Абаддоне, пам’ятай: жодної крові на килимі! — прошепотіла я, відступаючи на крок.

— Кров — це занадто просто для такого, як він, — демон обернувся до мене, і в його погляді не було вже ні краплі того милого помічника, який щойно боровся з піною. — Я подарую йому дещо гірше. Правду про нього самого.

Він відчинив двері одним різким рухом. Олексій, який саме замахнувся для чергового удару, ледь не влетів у передпокій, але в останній момент зупинився, наче наштовхнувся на невидиму стіну.

— Лізо! Ти... — він почав було кричати, але заткнувся на півслові.

Абаддон стояв перед ним, заповнюючи собою весь дверний отвір. Він не приховував крил. Величезні, чорні, як найтемніша ніч, вони ледь поміщалися в коридорі, зачіпаючи стелю. Його очі горіли справжнім пекельним вогнем.

— Ти щось хотів сказати моїй жінці, смертний? — голос Абаддона пролунав не з горла, а наче з-під самої землі.

Аббадон: 

Цей чоловічок пахнув страхом і дешевим одеколоном. Коли він побачив мої крила, його обличчя набуло кольору моєї улюбленої рожевої ганчірки, тільки без блиску.

— Я... я... — заїкався він, випускаючи з рук зів’ялі троянди. — Ти... що ти таке?

— Я — твоя совість, яка нарешті прийшла за боргом, — я зробив крок вперед, і простір навколо нас почав викривлятися.

Я не збирався його бити. Це було б нижче моєї гідності. Натомість я створив невелику ілюзію — «Дзеркало Істини».

Для Лізи ми просто стояли в коридорі, але для Олексія стіни розсунулися, відкриваючи нескінченну анфіладу кімнат, де в кожному дзеркалі він бачив себе справжнім: маленьким, заздрісним чоловічком, який намагався принизити інших, щоб здаватися вищим.

— Тобі подобається те, що ти бачиш? — прошепотів я йому прямо у свідомість. — Кожного разу, коли ти закриватимеш очі, ти бачитимеш це обличчя. Ти більше не зможеш брехати собі.

Олексій закричав. Це був не крик болю, а крик усвідомлення власної нікчемності. Він розвернувся і кинувся геть, перестрибуючи через три сходинки, забувши про троянди, Лізу і свою гордість.

Я зачинив двері й повернув замок. Крила зникли, розчинившись у повітрі чорним димом. Я знову був просто чоловіком у мокрій від піни сорочці.

Ліза дивилася на мене, притиснувши руки до грудей.

— Що ти з ним зробив?

— Просто показав йому його власне відображення без фільтрів Instagram, — я підійшов до неї. — Він більше не прийде. Тепер він надто зайнятий спробами втекти від самого себе.

Вона раптово зробила крок вперед і міцно мене обійняла. Я застиг. Демони не звикли до таких жестів. Ми звикли до поклоніння, до контрактів, до страху. Але це... це було інакше.

— Дякую, — прошепотіла вона в мої груди. — Але ти все одно пахнеш полуницею.

— Смертна, ти нестерпна, — я обережно поклав руку їй на голову, відчуваючи, як моє кам'яне серце робить дивний, зайвий удар. — Ходи вже, будемо витирати твою ванну. Поки піна не захопила весь будинок.

Я зрозумів одну річ: бути особистим демоном Лізи — це найважча робота в усіх дев'яти колах Пекла. І, здається, я не хочу її змінювати.