Розділ 5

Ліза : 

Я прокинулася від дивного звуку. Це було не приємне муркотіння котів із YouTube і не знайомий гуркіт сміттєвоза під вікном. Це було схоже на те, ніби всередині моєї ванної кімнати намагалися викликати Ктулху за допомогою металевих тазів.

Я зіскочила з ліжка, ледь не заплутавшись у ковдрі.

— Абаддоне? — крикнула я, підбігаючи до ванної.

Те, що я побачила, змусило мене зупинитися на порозі. Ванна кімната була заповнена піною. Білою, густою піною, яка вже почала завойовувати територію коридору. Посеред цього пухнастого хаосу стояв Абаддон. Його біла сорочка прилипла до тіла, а в руках він стискав порожню пляшку мого найдорожчого гелю для душу.

Пральна машина вібрувала так, наче збиралася злетіти на орбіту.

— Смертна! — вигукнув він, намагаючись перекрити гуркіт машини. — Твій металевий звір намагається виплюнути нутрощі! Я дав йому «мильну жертву», як ти казала, але він... він не зупиняється!

— Абаддоне! Я сказала покласти ОДНУ капсулу, а не вилити всю пляшку гелю! — я кинулася до розетки і висмикнула шнур.

Машина затихла з ображеним «хлюп». Піна повільно почала осідати на ідеальні штани демона.

— Я думав, чим більше піни, тим швидше піде бруд, — він похмуро подивився на свою руку, повністю вкриту бульбашками. — Це принизливо. Чому ваші технології такі примхливі? Я підкоряв стихії, Лізо. Я керував цунамі! А ця біла коробка просто плюнула мені в обличчя милом.

Я не витримала. Я сіла прямо на край ванної і почала сміятися так, що в очах виступили сльози. Абаддон — грізний Руйнівник Світів — виглядав як дуже сердита хмаринка.

— Тобі смішно? — він примружив очі, і я побачила, як навколо нього почали танцювати іскри.

— Вибач, — я намагалася заспокоїтися, витираючи сльози. — Просто... ти такий величний навіть у мильній піні. Ходи сюди.

Я взяла рушник і почала витирати його обличчя. Він завмер. Його дихання стало важким, коли я підійшла ближче, щоб прибрати піну з його волосся.

Абаддон: 

Вона була занадто близько.

Я мав би розсердитися. Я мав би перетворити цю квартиру на попіл за те, що вона сміється з мене. Але коли її маленькі руки торкнулися моїх щок, весь мій пекельний гнів випарувався, як вода на сонці.

— Ти пахнеш полуницею та вершками, — прошепотіла Ліза, дивлячись мені в очі.

— Це не я. Це твій «гель для душу», — відповів я, намагаючись зберегти залишки гідності. — Якщо в Пеклі дізнаються, що я пахну полуницею, мене виженуть навіть з Безодні.

Вона знову посміхнулася, і я відчув, як моя людська оболонка починає здаватися мені затісною. Я хотів притягнути її до себе, хотів показати їй, що я не просто невдаха-домогосподар, а той, хто може подарувати їй увесь всесвіт. Але натомість я просто стояв і дозволяв їй витирати мою сорочку.

— Лізо, — я перехопив її руки. — Навіщо ти це робиш?

— Що саме? — вона здивовано підняла брови.

— Терпиш мене. Навчаєш. Витираєш мило з мого обличчя. Ти ж знаєш, що я демон. Я не можу бути частиною твого світу вічно.

Вона замовкла, і її погляд став серйозним.

— Бо з тобою моє життя перестало бути просто списком справ у смартфоні. Ти... ти справжній, Абаддоне. Навіть коли ти підриваєш мою пральну машину.

Раптом у двері подзвонили. Наполегливо і гучно.

— Олексій? — прошепотіла Ліза, і її обличчя зблідло. — Він не відчепиться після вчорашнього.

Я випрямився. Мильна піна на моїх плечах миттєво висохла, а очі спалахнули справжнім полум’ям.

— Цього разу, смертна, я не буду просто «харизматичним нареченим».

— Абаддоне, ніякого насилля! — вона схопила мене за руку.

— Не хвилюйся, — я посміхнувся, і це була моя найпідступніша посмішка. — Я просто покажу йому те, що він хоче бачити. Його власні кошмари.

Я клацнув пальцями, і ми обидва розчинилися в повітрі, щоб з'явитися в передпокої. За дверима стояв колишній Лізи з букетом зів’ялих троянд і виразом обличчя людини, яка вважає, що їй всі винні.

— Лізо! Відчини! Я знаю, що цей твій «інвестор» — актор! — кричав він.

Я подивився на Лізу. Вона кивнула.

Я поклав руку на дверну ручку. Настав час для невеликої вистави, де головну роль гратиме не мило, а чистий, нерозбавлений страх.