Демон, що псує свято

Знову? Ні! Невже 31 грудня? Ненавиджу Новий Рік так сильно, як і люблю. 
Так взагалі можливо? Бажати щоб свято або ніколи не закінчувалося, або щоб взагалі не існувало?
Напевно можливо, якщо я так хочу. Але нажаль я не можу не знищити його, не втримати. Календарний день все одно перегорнеться і я зникну першого січня, як зникаю кожен рік.
Чи помираю я? Напевно, якщо мій дім це пекло.
Для чого я тут? Знову псувати людям свято... І чим більше дітей плакатимуть на Новий рік, тим сильніше мною пишатимуться мої батьки. Але часу дуже мало. Опівночі, коли всі почнуть загадувати бажання, я почну втрачати свою силу і на ранок першого січня знову зникну з цього світу.
Я не хочу ані зникати, ані псувати людям свято, особливо діткам. Бо я не такий як батьки! Вся моя родина ненавидить Новий Рік і я навіть не знаю чому. Можливо через те що ми знову і знову з'являється у цьому світі, а потім зникаємо, а можливо вони теж хочуть святкувати, але в пеклі такого немає. Там не змінюється календар, там немає днів і тижнів, там не відчувається час.
Тому моя родина вирішила псувати людям свято: "якщо не нам, то і нікому". 
Моя мама завжди казала: "от виростеш, синку, зрозумієш чому це наша робота"
Мені вже п'ятнадцять земних років, я досі не розумію, чому мене 31 грудня викидає в цей світ, чому я мушу псувати свято?
А саме не приємне, після опівночі згасати, як світло в ліхтарику з сівшою батарейкою.
— Ей, хлопче, ти чого тут сидиш? — запитала мене дівчинка і я підняв на неї свої темні очі.
Вона відсахнулася. Мої зіниці чорні та трішки більші ніж у людей. Я не ношу роги та хвіст, бо я не чорт — я демон. А в нас відмінна риса це очі і дуже темне волосся.
— Ти демон! — вигукнула вона відступаючи.
— Ти мене знаєш? — здивовано запитав я, бо впевнений: побачити демона посеред білого дня не часте явище.
— Ні, але такий як ти зіпсував мій минулий новий рік.
Я підвівся з землі і підійшов трохи ближче.
— Небійся. Я не псуватиму тобі свято, — спробувавши заспокоїти дівчину, я опустив очі відчуваючи її жах. — Відведи, будь ласка, мене на ялинку.
Вона здивувалася.
— Цього року, я нікому не завдам шкоди. Просто хочу подивитися як люди святкують і чому їм це подобається.
Білявка обережно кивнула і попрямувала стежкою вздовж дороги. Ми йшли мовчки і я розумію чому. Не слід дівчині спілкуватися з самим породженням диявола. 
Але мені так хотілося поговорити. 
Почути хоть щось про Новий рік. Що відбувається першого січня? А другого? Вони ще святкують? Чи прибирають ялинку? А пісні співають? 
Що відбувається коли я зникаю?
— Ми прийшли, — тихо сказала дівчинка.
Я глянув на стовбур дерева і повільно почав піднімати погляд вище і вище. Ялинка така висока, наче її зірка на кінчику ховається, аж за хмарами.
Вся в кольорових кульках та дощику.
— Ввечері, коли стемніє, вона буде сяяти, — з посмішкою сказала дівчина, а я захоплюючись розглядав ялинку. — Мене Даринкою звуть, — додала вона.
— Саір, — сказав я простягнувши їй руку, але вона її не прийняла.
Ну звісно, вона боїться.
— Мені вже час, — сказала Даринка і побігла туди звідки ми прийшли. — Побачимось у ввечері. Я буду тут з батьками, — наостанок кинула вона.
— Побачимося, — тихенько сказав я і сів на асфальт.
Я дивився на ялинку не відриваючи очей. Просидів так до самого вечора. За цей час до мене декілька разів підходили люди, питали чи мені не погано, чи не потрібна допомога. А одна бабуся сказала: "хлопче, не сиди на холодному" і спробувала мене підняти.
Як взагалі мої батьки можуть бажати зла таким чудовим створінням? Як я можу ображати їх коли вони до мене так відносяться?
А чи ставилися вони так до мене, коли знали б хто я?
Напевно, що ні. Але мені начхати.
— Саір! — я почув голос тої милої дівчинки. — Ти просидів тут увесь час?
— Так, — я підвівся на ноги. — Чекав поки ялинка засяє.
Даринка посміхнулася і ми разом уставилися на мерехтливі вогники, що прикрашали ялинку. Це найкраще, що я коли небудь бачив. На площі все більше збирається людей, а значить час наближається до півночі. Скоро вийде і мій час.
Я подивився на Даринку, яка стояла заплющивши очі і щось бурмотіла.
— Що ти робиш?
— Намагаюся загадати бажання.
— Ні! — вигукнув я і моє сердце закалатало. — Не треба! Ти мене вб'єш!
— Що? — здивувалася вона.
— Ну... Не зовсім, — я повернувся до дівчини і зазирнув в її блакитні очі. — Ваші бажання діють, як молитва щоб мене прогнати. А я не хочу йти, мені тут подобається.
Коли пробили куранти та люди почали кричати з Новим роком я різко відчув слабкість. 
— Ні, ні, ні! Вони загадують бажання! — вигукнув я.
— Ти зникаєш, Саір! — перелякано до мене кинулася дівчина і взяла за руку. 
— Даринко, я не хочу йти!
Глянувши на наші зціплені руки, я побачив лише руку дівчини, адже моя майже перетворилася на повітря, але я досі відчуваю її дотик.
— Загадай бажання! — крикнула дівчина. — Нумо!
— Це може мене вбити!
— А може твоє бажання збудеться!
Я відпустив дівчину і повернувся до ялинки. Заплющивши очі, я проговорив: «Бажаю в Новому році залишитися у світі живих».
За мить я перестав відчувати своє тіло... Здається спізнився, або моє бажання мене добило.
Та коли мого плеча торкнулася чиясь маленька долоня я здригнувся.
— Саір? 
— Ти мене бачиш? — здивувався я.
— Так, — Даринка посміхнулася. — Цілком і повністю.
Я застрибав від радості.
— Я більше ніколи... Чуєш, мала? Я більше ніколи не псуватиму Новий Рік! Дякую, тобі!