Розділ XIII — Свідок бурі

Палац уже не шепотів.

Він слухав.

Після розмови з Аденом щось змінилося. Слуги дивилися на неї довше. Радники почали говорити обережніше, ніби боялися, що їхні слова почує не лише королева.

І одного ранку це сталося.

Під час відкритого прийому послів із Півночі Оаза раптом замовкла посеред промови.

— Ми вдячні за вашу… — вона зупинилася.

Бо почула.

Не довіряй послу в синьому. Він несе ніж, не листа.

Її погляд різко змінився.

— Перевірте його рукав, — сказала вона спокійно.

У залі стало тихо.

Посол зблід.

Охорона кинулася вперед.

І справді — тонкий клинок, захований у складках тканини.

Зала вибухнула вигуками.

— Це змова!
— Вона відьма!
— Вона знала!

Оаза стояла нерухомо.

Вона не дивилася на посла.

Вона дивилася в порожнечу.

— Ти зробив це навмисно? — прошепотіла вона ледь чутно.

Аден, який стояв неподалік, почув.

І цього разу він не зміг удавати, що нічого не відбувається.

Увечері рада зібралася без музики й прикрас.

Генерал Саар говорив першим.

— Ваша Величносте, ви не могли знати про клинок.

— Могла, — відповіла вона спокійно.

— Як?

Тиша.

Вона відчула, як Ашар чекає.

Не втручається.

Дає їй обрати.

— Пустеля говорить зі мною, — сказала вона.

У залі пробіг холод.

— Пустеля не говорить, — сухо відповів Калем, чий голос ще не повністю повернувся після попереднього ритуалу.

— Говорить, якщо слухати.

— Чи якщо впустити щось інше в себе? — додав Саар.

Аден дивився на неї.

Він хотів, щоб вона заперечила.

Щоб сказала: це лише інтуїція.

Але вона мовчала.

— Якщо ви дозволили сутності керувати короною, — продовжив Калем, — це державна загроза.

— Ні, — сказала вона тихо. — Це державний захист.

— Ви впевнені, що це ви говорите? — кинув Саар.

Тиша стала небезпечною.

І тоді сталося гірше.

Оаза почула сміх.

Не гучний.

Ледь вловимий.

Вони бояться не мене. Вони бояться того, що я можу бачити.

Її губи мимоволі смикнулися.

І це побачили всі.

Після ради Аден наздогнав її в коридорі.

— Скажи мені правду, — вимовив він жорсткіше, ніж хотів. — Коли ти говориш із ним, ти ще відчуваєш себе собою?

Вона зупинилася.

— Я відчуваю більше.

— Це не відповідь.

— Ти хочеш, щоб я відмовилася від сили, яка рятує нас?

— Я хочу, щоб ти залишилася живою.

Вона гірко всміхнулася.

— Ти думаєш, він уб’є мене?

— Ні, — сказав Аден тихо. — Я думаю, ти можеш зникнути в ньому.

Ці слова вдарили.

Бо десь глибоко вона вже ставила собі це питання.

— Ашаре, — прошепотіла вона подумки. — Скажи щось.

Тиша.

Вперше — тиша без відповіді.

Вона похолола.

— Ти чуєш його? — прошепотів Аден.

— Ні.

Це було страшніше за будь-який голос.

Уночі буря накрила столицю.

Не руйнівна.

Але демонстративна.

Пісок кружляв навколо палацу, не торкаючись його стін.

Народ дивився.

— Це знак, — шепотіли на площі.

— Це прокляття.

— Це захист.

І серед натовпу стояв хлопчик-служка, який бачив більше, ніж мав.

Він бачив, як у вікні найвищої вежі з’явилася друга тінь.

Не її.

І ця тінь дивилася вниз.

Не на місто.

На нього.

У своїх покоях Оаза стояла перед дзеркалом.

— Чому ти мовчиш? — прошепотіла вона.

Ніч відповіла холодом.

І лише коли вона відчула страх — справжній, людський — голос повернувся.

Ти повинна навчитися говорити без мене.

— Ти залишаєш мене?

Ні.

Пауза.

Я перевіряю, чи ти все ще ти.

Серце боляче вдарилося.

— А якщо я ні?

Тиша.

Довга.

Тоді мені доведеться зробити те, чого я не хочу.

— Що саме?

Але відповіді не було.