Розділ XII — Той, хто слухає тишу

Палац почав шепотіти раніше, ніж це усвідомила Оаза.

Слуги відвертали погляди.
Радники говорили обережніше.
Охорона стала затримуватися під її дверима довше, ніж потрібно.

Але першим, хто не просто почув — а помітив, був Аден.

Він завжди дивився уважніше за інших.

Не через недовіру.

Через пам’ять.

Він пам’ятав Оазу ще до гробниці, до бурі, до імені Ашара.

І тому побачив зміни швидше.

Все почалося з дрібниць.

Під час засідання ради Оаза раптом замовкла посеред фрази.
Її погляд змістився трохи вбік — не на людину, не у вікно.

Наче вона слухала.

— Ваша Величносте? — обережно озвався міністр фінансів.

Вона не відповіла одразу.

Лише через кілька секунд.

— Ні. Податки з Півдня не знижувати. Вони брешуть.

— Але… — почав радник.

— Я сказала — ні.

Її голос був спокійний.

Надто спокійний.

Аден стояв біля колони й дивився.

Він помітив, що перед тим, як відповісти, її пальці ледь рухнули — ніби вона стискала невидиму руку.

Тієї ночі він не планував підслуховувати.

Він просто повертався з архівів.

Світло в її покоях горіло.

Двері були прочинені.

— Ти не маєш втручатися в це, — сказала вона тихо.

Аден завмер.

Пауза.

— Я не дозволю тобі вирішувати за мене.

Тиша.

Його серце забилося швидше.

— Не дивись так, — прошепотіла вона.

Він зробив крок ближче.

І почув ще тихіше:

— Я знаю, що ти бачиш мої страхи.

Повітря в коридорі стало холоднішим.

Наче знизу піднявся подих піску.

Аден відступив у тінь.

Він не чув другого голосу.

Але він відчув його.

Наступного дня він попросив аудієнцію.

Оаза прийняла його без свідків.

— Ти хотів говорити, — сказала вона.

Її очі були темніші, ніж раніше.

— Так.

Він не знав, як почати.

— Ви… добре спите, Ваша Величносте?

Її губи ледь вигнулися.

— Це питання лікаря чи друга?

— Обох.

Пауза.

— Я більше не бачу снів, — відповіла вона.

— Але ви говорите вночі.

Тиша впала важко.

Вона не здригнулася.

Не заперечила.

— І що ж я кажу?

— Ім’я.

Її пальці завмерли на підлокітнику.

— Яке?

— Ашар.

Повітря в кімнаті згустилося.

Свічка тріснула.

Аден не відвів погляду.

— Ви не самі, — сказав він тихо. — І я боюся не за корону. Я боюся за вас.

Оаза довго дивилася на нього.

— А якщо я скажу, що це мій вибір?

— Тоді я спитаю: чи він ще ваш?

Її подих став повільнішим.

— Ти думаєш, я втратила розум?

— Я думаю, що ви розділили його з кимось іншим.

Тиша.

І вперше за весь час між ними не було лише її.

Ашар мовчав.

Але вона відчувала, як він слухає.

— Якщо я скажу тобі правду, — сказала вона нарешті, — ти не зможеш залишитися тим, ким був.

— Я вже не той, ким був, — відповів Аден.

— Він існує, — сказала вона спокійно. — І він не примара.

Аден не відступив.

— Де він?

— Тут.

Секунда.

Дві.

Три.

Повітря похолоднішало.

Пісок у бронзовій чаші біля стіни здригнувся.

Аден відчув, як по спині пробіг холод.

— Якщо ти справді тут, — сказав він у порожнечу, — покажися.

Оаза різко вдихнула.

— Не провокуй його.

— Чому? — тихо запитав Аден. — Ти боїшся, що він злякається мене?

Вітер раптом вдарив у вікна.

Свічки згасли.

І в темряві пролунав голос.

— Я не боюся смертних.

Голос не лунав з кутка чи зі стелі.

Він лунав звідусіль.

Аден побілів.

Але не впав на коліна.

— Ти той, хто тримає її? — спитав він.

— Я той, кого вона обрала.

Тиша наповнилася напругою.

— І ти віддаси її, якщо вона передумає? — спитав Аден.

Пауза.

Довга.

— Якщо вона передумає, — відповів Ашар повільно, — я зникну.

Оаза відчула, як щось стискається всередині.

Аден перевів погляд на неї.

— Ти чуєш, як він говорить? — спитав він.

— Так.

— А ти впевнена, що це не він говорить через тебе?

Ці слова були небезпечнішими за будь-який меч.

Оаза зробила крок назад.

На мить вона відчула чужий спогад — гробницю, темряву, ізоляцію.

— Досить, — прошепотіла вона.

Ашар мовчав.

І саме це було страшніше.

Коли Аден пішов, вона довго стояла в темряві.

— Він правий? — тихо запитала вона.

Він боїться втратити тебе.

— А ти?

Я боюся, що він може врятувати тебе від мене.

Її серце вдарилося в груди.

— Ти б дозволив?

Довга тиша.

Якщо це буде твоє бажання — так.

Вона заплющила очі.

І вперше відчула, що між ними троє.

Вона.

Ашар.

І той, хто бачить тріщини.

З того дня Аден почав спостерігати уважніше.

А придворні почали шепотіти:

Королева говорить із вітром.
Королева слухає тишу.
Королева не одна.

І найнебезпечніше було те, що цього разу вони не помилялися.