Розділ XI — Пам’ять, що не належить їй

Пустеля того ранку була тихою.

Занадто тихою.

Оаза стояла на балконі палацу й дивилася, як сонце піднімається над дюнами. Вона чекала звичного поштовху сили — того напруження в повітрі, яке з’являлося щоразу після її рішення. Але цього разу було інакше.

Не сила.

Образ.

Різкий, сліпучий.

І він не був її.

Вона бачила інше небо.

Без куполів, без прапорів її роду.

Бачила палац — старіший, грубіший, вирізаний просто з чорної скелі. Обсидіан блищав під сонцем, але не лякав — він підкорявся.

І перед воротами стояв він.

Не тінь.

Не дух.

Живий.

Ашар.

Вищий, ніж зараз. Його волосся було зібране темною стрічкою, а на грудях — знак, вирізаний розпеченим металом: символ вітру й піску.

Його очі не були холодними.

Вони були людськими.

— Це не мій спогад… — прошепотіла Оаза, хапаючись за мармур балкона.

Відповідь прийшла не словами.

Вона відчула його подих десь глибоко всередині себе.

Ти відкрила більше, ніж двері гробниці.

Образ змінився.

Поле.

Пісок червоний від крові.

Молода жінка з короною стояла навпроти нього. Її голос лунав крізь вітер.

— Ти став надто сильним, Ашаре. Пустеля більше не твоя. Вона належить короні.

— Пустеля ніколи не належала вам, — відповів він.

Оаза відчула, як її груди стискаються.

Вона чула його гнів.

Не холодний.

Живий.

— Ти думаєш, що кохаєш її, — сказала жінка. — Але ти кохаєш владу.

Кохаєш.

Слово вдарило, мов батіг.

І тоді вона побачила це.

Іншу постать позаду нього.

Жінку в легкому вбранні, з темним волоссям, яке розвівав вітер.

В її очах був страх.

— Йди, — сказав Ашар тій жінці. — Не дивись.

Пісок піднявся.

Крики.

Зрада.

Оаза різко вдихнула.

Вона знову стояла на балконі.

Але коліна тремтіли.

— Ти… кохав її? — прошепотіла вона.

І вперше зв’язок не відповів одразу.

Вона відчула його вже не як силу — а як біль.

Я був людиною.

Картина повернулася — але тепер вона не просто бачила.

Вона відчувала.

Його серце.

Його страх.

Його вибір.

Того дня він міг урятувати її — жінку за своєю спиною.

Міг відмовитися від сили.

Міг схилитися перед короною.

Але тоді пустеля була б закута в ланцюги назавжди.

Він обрав бурю.

І королева, що стояла навпроти, наказала замкнути його в обсидіані.

Не за те, що він був монстром.

А за те, що він не захотів стати її.

Оаза відчула, як щось гаряче стікає по щоці.

Сльоза.

Чужа.

— Ти дозволяєш мені це бачити?

Ні.

— Тоді чому?

Бо ти більше не межа. Ти частина.

Вона заплющила очі.

І побачила останній фрагмент.

Гробниця.

Темрява.

Перші роки ув’язнення.

Його крик — беззвучний, бо в обсидіані звук не живе.

Його спогади стиралися.

Його ім’я забували.

Але одне він тримав.

Обличчя тієї жінки.

Не з ненавистю.

З жалем.

Оаза відкрила очі різко.

Ревнощі обпекли сильніше за магію.

— Вона була важливішою за пустелю?

Тиша.

Вона була причиною, чому я не став жорстокішим.

Її пальці стиснули перила.

— А я? Хто я для тебе?

Цього разу відповідь прийшла повільно.

Ти — вибір, якого я не мав тоді.

Серце збилося з ритму.

— І якщо я стану слабкістю?

Тоді я знову оберу бурю.

Вона не знала, чому ці слова боліли.

Можливо тому, що в них не було брехні.

Протягом дня спогади не відпускали її.

Коли радники сперечалися в залі трону, вона раптом бачила інший зал — той, де його зрадили.

Коли вона підписувала указ, її рука на мить стала грубішою, сильнішою — ніби пам’ятала меч.

Вона почала розрізняти відтінки піску.

Чути зміну вітру до того, як він здіймався.

Але разом із цим прийшло інше.

Відчуття втрати.

Ніби вона прожила ще одне життя.

— Це небезпечно, — прошепотіла вона в тиші покоїв. — Я можу розчинитися в тобі.

Він відповів уперше за день.

Я вже розчиняюся в тобі.

Вона завмерла.

— Що це означає?

Я згадую речі, яких не пам’ятав століттями. Через тебе.

— І це погано?

Довга пауза.

Це робить мене менш холодним.

Її губи ледь смикнулися.

— Ти боїшся стати живим?

Я боюся знову втратити.

Вона підійшла до дзеркала.

Її очі здавалися темнішими.

У глибині — рух піску.

— Якщо наш зв’язок дає мені твої спогади… — сказала вона тихо, — що він дає тобі?

Тиша стала важкою.

Твої страхи.

Її пальці затремтіли.

Твої сумніви.

Вона відчула, як щось у ній відкривається — не силою, а вразливістю.

І твоє бажання.

Її подих збився.

— Не смій…

Я не хотів. Але тепер я знаю.

Тиша між ними стала небезпечною.

— Тоді ми обоє в пастці, — сказала вона.

Ні.

— Ні?

Ми обоє більше не самі.

І це було страшніше за будь-яку бурю.

Тієї ночі вона не бачила сну.

Але коли торкнулася піску у вазі біля ліжка, він відповів їй теплом.

Не холодом.

І десь у темряві обсидіанових глибин Ашар вперше за століття згадав, як звучить сміх.

Її сміх.