Розділ X — Межа без снів

Ніч цього разу прийшла без попередження.

Оаза не бачила сну.
Не було піску в її легенях, не було чорних веж, що розсипалися на зорі. Не було його голосу.

Вона прокинулась різко — ніби хтось торкнувся її плеча.

— Я не кликав тебе, — сказав він.

Голос прозвучав не в її голові.

У її покоях було темно, але не порожньо.

Повітря стало густішим. Свічки погасли одна за одною, хоча не було вітру. Завіси на мить піднялися, ніби пустеля подихала крізь кам’яні стіни.

Він стояв біля балкона.

Не тінь. Не марево.

Ашар.

Його ім’я вона більше не боялася вимовляти.

— Ти не маєш права з’являтися тут, — прошепотіла вона, сідаючи на ліжку. Її серце билося занадто швидко.

— Після угоди я маю право на більше, ніж ти думаєш.

Він зробив крок уперед. Камінь під його ногами не звучав. Його присутність була дивною — не повністю тілесною, але й не примарною. Наче піщана буря набрала форму людини.

Оаза підвелася.

Вона не відступила.

— Це небезпечно, — сказала вона.

— Для кого? — його голос був тихим.

Вона не відповіла.

Місячне світло впало на його обличчя. Темні очі здавалися глибшими за ніч. У них не було насмішки — лише уважність.

— Ти змінилася, — сказав він.

— Це ти змінив мене.

— Ні, Оазо. Я лише відкрив двері. Ти сама переступила поріг.

Вона відчула, як щось у грудях стискається.

— Чому ти тут? Без сну.

— Тому що зв’язок зміцнів.

Він зупинився за крок від неї.

Тепер вона відчувала холод. Не той, що морозить тіло — а той, що проникає під шкіру.

— І що це означає? — її голос став твердішим.

— Це означає, що я можу торкнутися світу, не чекаючи ночі.

Пауза.

— І тебе.

Тиша стала важкою.

Оаза дивилася на нього, намагаючись не показати, що її дихання збилося.

— Ти хочеш мене злякати?

— Ні.

Він підняв руку — повільно, даючи їй час відступити.

Вона не відступила.

Його пальці зупинилися в повітрі за кілька сантиметрів від її щоки.

І простір між ними став болючим.

— Ти не повинна цього хотіти, — тихо сказав він.

Її губи тремтіли, але голос залишився рівним.

— А якщо хочу?

У його очах щось спалахнуло — не вогонь, не гнів.

Біль.

— Тоді ти не розумієш ціни.

— Ти весь час говориш про ціну. А що ти сам втратив, Ашаре?

Його рука завмерла.

Вперше за довгий час він виглядав не як повелитель, а як чоловік.

— Я втратив ім’я.

— Ні. Я його повернула.

— Я втратив тіло.

Вона подивилася на нього уважніше. Його форма була стабільною, але краї розмивалися, ніби він складався з тіней.

— І що ще?

Довга пауза.

— Я втрачаю межу між собою і тобою.

Ці слова вдарили сильніше, ніж будь-яка магія.

— Це означає…

— Це означає, що якщо ти загинеш — я не залишуся цілим.

Вона зробила крок уперед.

Тепер їх розділяли сантиметри.

— Ти боїшся?

Він усміхнувся ледь помітно.

— Я — пустеля. Я не боюся.

— Тоді чому ти не торкаєшся мене?

Тиша.

Повільно, дуже повільно його пальці доторкнулися до її щоки.

Холод.

Але під ним — тепло.

Ніби два різні світи зустрілися і не знали, як співіснувати.

Оаза заплющила очі.

І цього разу не було сну.

Було лише відчуття, що її серце б’ється не самотньо.

Його подих торкнувся її волосся.

— Якщо я переступлю цю межу, — прошепотів він, — ти більше не зможеш назвати це угодою.

— А як я зможу це назвати?

Його пальці ковзнули до її підборіддя, піднімаючи обличчя.

— Вибором.

Її губи були за подих від його.

Але він зупинився.

Завжди зупинявся.

— Чому? — прошепотіла вона.

— Тому що якщо я дозволю собі хотіти тебе більше, ніж силу…
я стану слабким.

— А якщо я вже хочу тебе більше, ніж владу?

У кімнаті щось тріснуло — тонка лінія в мармурі під їхніми ногами.

Магія відповіла на її слова.

Його очі потемніли.

— Не говори такого вдруге, — хрипко сказав він. — Пустеля чує.

— Хай чує.

Вона поклала руку на його груди.

І цього разу відчула щось схоже на серцебиття.

Неправильне. Повільне. Але реальне.

Він різко втягнув повітря.

— Ти не розумієш, що робиш.

— Поясни.

— Якщо зв’язок стане особистим…
угоду вже не можна буде розірвати.

Навіть силою богів.

Навіть смертю.

Оаза відкрила очі.

Вона бачила не демона.
Не чудовисько.
А чоловіка, який навчився боятися втрати.

— Тоді не йди, — сказала вона тихо.

І вперше він вагався.

Його форма на мить стала щільнішою. Майже живою.

Він нахилився ближче — настільки, що її подих змішався з його холодом.

І поцілував її в чоло.

Легко.
Майже цнотливо.

Але світ здригнувся.

На горизонті за стінами палацу здійнялася буря.

— Це лише початок, Оазо, — прошепотів він. — Тепер пустеля знає.

Його тіло розсипалося піском.

Вона залишилась сама.

Але вперше — не самотня.

І десь далеко, серед чорних дюн, Ашар впав на коліна.

Бо ціна за цю близькість уже почала зростати.