Розділ IX.Те, що намагаються розірвати

Змова народилася не в тронній залі.

Вона народилася в храмі, під мармуровими арками, де ще пахло ладаном і страхом.

Генерал Саар не поїхав у вигнання.

Він чекав.

Разом із ним — троє:
старший жрець Калем, хранитель архівів;
леді Раміра з Південних домів;
і сам Аден.

Світло ламп тремтіло.

— Після смерті Месси народ уже шепоче, — сказала Раміра. — Вони бояться її.

— Страх — не причина для повстання, — сухо відповів Калем. — Але якщо довести, що її сила — прокляття, народ сам відвернеться.

Аден мовчав довго.

— Ви впевнені, що угоду можна розірвати? — спитав він нарешті.

Калем кивнув.

— Угода між кров’ю й пустелею тримається на імені.
Якщо стерти ім’я — зв’язок ослабне.

Саар насупився.

— Ви пропонуєте кинути виклик самій пустелі?

— Я пропоную врятувати королівство від демона, — холодно відповів жрець.

Аден заплющив очі.

— Що потрібно?

— Її кров.
І місце, де її укладено.

Тієї ж ночі Оаза прокинулася від дивного відчуття — ніби щось торкнулося її зап’ястя.

Візерунок бліднув.

— Ашаре, — прошепотіла вона.

Тиша.

Це вперше.

Її серце прискорилося.

— Ашаре.

Голос прийшов із запізненням.

— Вони рухаються, — сказав він.

— Хто?

— Ті, хто бояться. Вони шукають твою кров.

Оаза підвелася.

— Я відчуваю… — вона затнулася. — Наче щось тягне.

— Вони намагаються стерти моє ім’я, — сказав Ашар. — Через ритуал.

У її грудях стислося.

— Це спрацює?

Пауза.

— Якщо ти дозволиш.

Вони зібралися біля обсидіанових дверей.

Калем читав слова старою мовою, розрізаючи долоню ритуальним ножем. Кров падала на пісок.

— Ім’я, що було дане, хай буде забуте.
Голос, що був впущений, хай буде вигнаний.

Саар стояв насторожено.

Аден дивився на двері.

— Вона не заслуговує на це, — сказав він тихо.

— Вона більше не одна з нас, — відповіла Раміра.

Пісок почав ворушитися.

Оаза стояла посеред своїх покоїв, коли біль вдарив у груди.

Вона впала на коліна.

— Ашар!

Його голос лунав уривчасто.

— Вони намагаються… витягти… ім’я…

Її долоня вдарила по підлозі, і пісок вирвався з-під плит.

— Я можу зупинити це, — сказала вона. — Я можу відмовитися.

Тиша.

— Якщо ти відречешся, — сказав Ашар, — я знову стану лише тінню.
Ти врятуєш себе.

Вона задихалася.

— А королівство?

— Воно отримає спокій.
Без мене.
Без бурі.

Біль зростав.

І вперше з моменту спуску в підземелля вона подумала:

А якщо вони мали рацію?
А якщо це занадто?

Смерть Месси.
Страх народу.
Тепер — змова в її ж палаці.

— Я не хотіла стати чудовиськом, — прошепотіла вона.

— Ти ним не стала, — відповів Ашар слабко. — Але ти стоїш на межі.

— Якщо я відпущу тебе… це закінчиться?

— Для тебе — так.

Вона заплющила очі.

Світ хитався.

— Скажи мені правду, — прошепотіла вона. — Ти шкодуєш?

Довга, важка пауза.

— Я шкодую лише про одне, — відповів він. — Що ти мусиш обирати.

У підземеллі пісок раптом спалахнув.

Калем закричав, коли чорний вихор вирвався з кола.

— Вона чинить опір! — вигукнула Раміра.

Аден зробив крок назад.

— Зупиніться! — крикнув він.

Але було пізно.

Оаза піднялася з підлоги своїх покоїв.

Біль зник.

— Ні, — сказала вона тихо.

Вона не відмовиться.

Пісок у підземеллі вибухнув, розкидаючи ритуальні знаки. Лампи погасли.

Калем упав, його руки були обпечені чорним пилом.

Саар відступив.

Аден дивився на обсидіанові двері, що тепер пульсували світлом.

Голос Ашара прозвучав уперше відкрито:

— Ви кликали пустелю. Вона відповіла.

Вихор стих.

Калем залишився живий.

Але його голос — зник.

Назавжди

Оаза стояла на балконі, дивлячись на темну площу.

— Я майже відпустила тебе, — сказала вона.

— Я знаю, — відповів Ашар.

— І частина мене шкодує, що не зробила цього.

Тиша.

— Ти ще можеш, — сказав він.

Вона похитала головою.

— Ні. Тепер це вже не про тебе.
Це про те, ким я стаю.

— І ким?

Оаза дивилася на пустелю.

— Тим, кого вони бояться.
Але не тим, ким вони мене називають.

Вітер торкнувся її волосся.

— Тоді готуйся, — сказав Ашар. — Бо наступний удар буде не зсередини.

— А звідки?

— З-за меж королівства.

І пустеля цього разу не мовчала.