Розділ VIII Коли пустеля бере своє

Почалося не з бурі.

Почалося з тиші.

На третій день після публічного зречення Адена палац жив дивним, крихким спокоєм. Народ шепотів про справедливість, солдати — про силу принцеси, а знать — про небезпеку.

Оаза сиділа у залі рад, коли раптом відчула це.

Пісок.

Не під ногами.
У повітрі.

Він не був видимим — але вона відчувала його на язиці, у легенях, під шкірою.

Візерунок на її зап’ясті спалахнув болем.

— Ні… — прошепотіла вона.

За вікнами ще світило сонце. Небо було чистим. Жодної хмари.

А потім — перший крик.

Пісок піднявся з землі раптово.

Не як звичайна буря, що приходить з горизонту.
Він вирвався з-під каменю, з тріщин у плитах, з вузьких вуличок. Він сипався з дахів, вирував між ногами перехожих.

Люди кричали.

Оаза вибігла на балкон.

Вона бачила, як на центральній площі формується вихор. Невеликий. Щільний. Темний.

І в самому його центрі стояла одна людина.

Жриця Месса.

Вона намагалася вимовляти молитви, але слова губилися в сухому повітрі. Пісок піднімався вище, обвивав її ноги, стегна, талію.

— Зупини це, — прошепотіла Оаза.

— Це не я, — відповів Ашар.

Його голос був напружений.

— Вона порушила клятву, — сказав він. — У храмі. Вона закликала інші сили. Проти тебе. Проти мене.

Оаза стиснула перила.

— Це можна зупинити.

— Ні, — тихо сказав він. — Тепер уже ні.

Оаза спустилася на площу.

Варта намагалася стримати людей, але страх ширився швидше за накази.

Месса вже не кричала. Вона дивилася на принцесу.

— Це ти… — прошепотіла вона. — Ти впустила його.

Пісок піднявся вище, доходячи до грудей.

— Я не наказувала цього! — відповіла Оаза.

— Але ти дала йому ім’я, — видихнула жриця.

І в цю мить Оаза зрозуміла.

Це не кара за політику.
Це кара за зраду магії.

Месса намагалася укласти власну угоду. Таємну. Без права крові.

Пустеля не терпить самозванців.

— Ашаре, — прошепотіла Оаза подумки. — Забери це.

Тиша.

— Я не керую нею повністю, — відповів він. — Я — її голос. Але вона — давніша за мене.

Пісок дійшов до обличчя Месси.

— Пробач… — прошепотіла вона.

І пустеля закрила їй рот.

Без крові.
Без крику.

Лише сухий подих — і на площі залишився невеликий пагорб піску.

Тиша стала абсолютною.

Оаза стояла, не рухаючись.

— Я королева, — сказала вона хрипко. — Я повинна мати владу над цим.

— Ти маєш владу над людьми, — відповів Ашар. — Але не над рівновагою.

Вона впала на коліна перед піщаним пагорбом.

— Вони будуть боятися мене.

— Так.

— Вони назвуть мене чудовиськом.

— Можливо.

— А ти? — прошепотіла вона. — Ти теж боїшся того, ким я стаю?

Довга пауза.

— Я боюся лише того дня, коли ти перестанеш ставити це питання, — відповів він.

Вітер стих.

Люди повільно почали відступати, не відводячи від неї очей.

Не з ненавистю.

З жахом.

І з благоговінням.

Тієї ночі Оаза не могла дихати.

Їй здавалося, що пісок усе ще в легенях.

— Я не хотіла смерті, — сказала вона в темряві.

— Ти хотіла справедливості, — відповів Ашар. — Але справедливість у пустелі не м’яка.

— Це лише початок, так? — прошепотіла вона.

— Так.

Вона заплющила очі.

— Якщо одного дня вона прийде за невинними?

— Тоді ти станеш щитом, — сказав він. — Або впадеш разом із ними.

Оаза стиснула пальці.

— Ти обрав мене, — сказала вона.

— Ні, — тихо відповів Ашар. — Ти обрала мене.

І тепер пустеля слухала їх обох.