РозділVII Післясмак

Оаза прокинулася ще до світанку.

Палац був тихий, але ця тиша вже не заспокоювала — вона тиснула, як важке покривало. Повітря здавалося густішим, ніж зазвичай, і в ньому вчувався ледь відчутний аромат жасмину, якого не мало бути в її покоях.

Лише сон, — сказала вона собі.

Але тіло не погоджувалося.

Вона сиділа на краю ліжка, спершись долонями об холодний мармур, і намагалася зібрати думки. Усередині було відчуття, ніби вона перейшла межу — не вчинком, не словом, а усвідомленням.

Візерунок на зап’ясті тьмяно світився.

— Це не мало зайти так далеко, — прошепотіла вона в порожнечу.

— Сни не слухають наказів, — відповів голос.

Він не був поруч.
Він був усередині простору, як подих пустелі за зачиненим вікном.

Оаза заплющила очі.

— Це був не просто сон, — сказала вона. — Ти знав про нього.

Пауза.

— Я відчув відлуння, — відповів Ашар спокійно. — Угода відкрила двері, про які ти не питала.

Її пальці стиснулися.

— Ти перейшов межу.

— Ні, — тихо заперечив він. — Ти підійшла до неї сама.

Вона підвелася й підійшла до вікна. Над пустелею сходило сонце, і пісок займався золотом, таким чистим і безжальним, що хотілося відвести погляд.

— Я не дозволю цьому керувати мною, — сказала Оаза. — Ані в снах. Ані наяву.

— Тоді навчися відрізняти бажання від слабкості, — відповів Ашар. — Бо пустеля не карає за потяг. Вона карає за брехню перед собою.

Вона повільно видихнула.

— Ти хотів, щоб я називала тебе на ім’я, — сказала вона. — Але навіть ім’я — це влада.

— Саме тому я дав його тобі, — відповів він. — Не як наказ. Як довіру.

Оаза повернулася від вікна.

— Тоді слухай, Ашаре.
Між нами не буде ілюзій.
Лише вибір.

— Це найнебезпечніше, що ти могла запропонувати, — сказав він.
І в його голосі вперше з’явилося щось нове. Не бажання.
Повага.

Візерунок на її зап’ясті згас.

Але вона знала: ніч залишила слід. Не на тілі — у рішенні, яке їй ще доведеться прийняти.

І пустеля чекала.