Розділ V Ім’я, поховане в піску

Сон не прийшов.

Оаза лежала з розплющеними очима, слухаючи, як палац дихає навколо неї. Камінь потріскував, ніби згадував щось старе, а вітер за вікнами співав тяглу, низьку пісню пустелі.

Візерунок на її зап’ясті знову загорівся теплом.

— Я не кликала тебе, — прошепотіла вона.

— Але ти думала про мене, — відповів голос.
Цього разу він не лунав у її голові — він був поруч.

Тінь відокремилася від стіни, повільно, як ніч відходить від заходу сонця. Повелитель пустелі стояв біля вікна, дивлячись на піски, що розстелялися за палацом, наче безкрає море.

— Ти не маєш права бути тут, — сказала Оаза, хоча її голос не тремтів.

— Тепер маю, — відповів він спокійно. — Ти впустила пустелю у свої рішення.

Він обернувся. У світлі місяця його очі не світилися — вони були темними, глибокими, майже людськими.

Це лякало більше, ніж будь-яка демонічна ознака.

— Ти використовуєш мене, — сказала вона. — Як інструмент.

Він повільно підійшов ближче.

— Ні, Оазо, — відповів він тихо. — Я дозволяю тобі йти моїм шляхом. Це різні речі.

Вона підвелася з ліжка, відчуваючи, як пісок під підлогою ледь-ледь відгукується на її рух.

— Ти знаєш усе про мене, — сказала вона. — Моє ім’я. Мою кров. Мій страх.
А я навіть не знаю, ким ти був.

Він зупинився.

Цього разу — справді.

— Був, — повторив він. — Це слово рідко вимовляють поруч зі мною.

Тиша між ними наповнилася спогадами, які не були її власними. Вона раптом побачила інше небо — без куполів, без палаців. Молодий світ. Зелені оази. Людей, що ще не навчилися боятися пустелі.

— Колись, — почав він, — я мав ім’я. Не титул. Не прокляття.

Його голос став нижчим.

— Мене звали Ашар.

Ім’я лягло між ними, мов заборонене слово.

Оаза відчула, як магія на її шкірі відгукнулася — не болем, а впізнаванням.

— Ашар, — повторила вона тихо.

Він здригнувся. Ледь помітно — але здригнувся.

— Не називай мене так, — сказав він різко.
Потім видихнув. — …Без потреби.

— Чому? — спитала вона.

Він відвів погляд.

— Бо це ім’я належить тому, кого зрадили.
Того, хто вірив людям.
Того, кого замкнули не за жорстокість, а за страх перед силою, яку неможливо контролювати.

Вона підійшла ближче.

— Ти був людиною?

— Я був вибором, — відповів Ашар. — Я став голосом пустелі, коли люди намагалися змусити її мовчати. Я давав їм воду — вони будували кайдани. Я захищав оази — вони назвали це загрозою.

Він подивився на неї.

— Знайомо?

Оаза затамувала подих.

— Вони боялися, що ти забереш владу.

— Ні, — тихо сказав він. — Вони боялися, що я нагадаю їм, хто насправді володіє цією землею.

Він простягнув руку, але не торкнувся її — зупинився за подих від шкіри.

— Я дозволяю тобі знати моє ім’я, — сказав Ашар. — Бо ім’я — це вразливість.
І я хочу, щоб ти називала мене не Повелителем.
Ашаром.

— Чому я? — прошепотіла вона.

Його погляд затримався на ній довше, ніж дозволяла обережність.

— Бо ти ще не вирішила, ким станеш, — відповів він. — А такі, як ти… або рятують цей світ, або спалюють його до піску.

Він відступив у тінь.

— Спи, Оазо. Завтра пустеля попросить від тебе більше.

Коли тінь зникла, Оаза торкнулася зап’ястя.

Візерунок складався в нову форму.
Не знак угоди.

Ім’я.

І вона знала: відтепер, коли вона вимовлятиме Ашар, пустеля слухатиме уважніше.