Розділ IV Корона з піску і крові

Палац зустрів її тишею.

Не урочистою, не нічною — вичікувальною. Так мовчить хижак, що вже знає: жертва повернулася, але не впевнена, чи ще жива.

Оаза піднялася сходами, і кожен крок віддавався в тілі дивним теплом. Ніби під шкірою тліло вугілля. Вона зупинилася, стиснула пальці — і відчула, як пісок у тріщинах мармуру ледь помітно здригнувся.

Отже, це почалося, — подумала вона.

Пустеля чула її навіть тут.

Біля дверей тронної зали стояла варта. Ті самі обличчя, ті самі обладунки — але погляди ковзнули по ній швидше, ніж дозволяла повага. Один із воїнів уже тримав руку ближче до меча.

— Відчиніть, — сказала Оаза.

Її голос був спокійний.
Надто спокійний.

Двері розчинилися.

Рада

У тронній залі пахло ладаном і брехнею.

Рада сиділа півколом, як завжди. Але тепер Оаза бачила більше, ніж просто обличчя.

Радник Нахір — сивий, із голосом наставника. Саме він першим учора відвів очі. Тепер він усміхався — занадто рівно.

Жриця Месса — хранителька храмів, що роками вчила її стриманості. Її пальці тремтіли, хоч обличчя було кам’яним.

Генерал Саар — герой пустельних війн. Його броня сяяла, але думки були темні, важкі, наче закуті залізом.

І — принц-регент Аден.
Її наречений.

Він сидів ближче до трону, ніж дозволяв етикет. Корона лежала перед ним — її корона.

Оаза відчула, як у грудях щось стислося. Не біль — усвідомлення. Магія Повелителя відкривала не майбутнє, а правду теперішнього.

— Ти повернулася, — мовив Аден. — Ми вважали, що ти… потребуєш усамітнення.

— Я потребувала чесності, — відповіла вона й підійшла ближче. — Але, здається, тут її бракує.

Тінь промайнула в його очах.

— Рада вирішила, — втрутився Нахір, — що в час війни королівству потрібна тверда рука. Регентство — тимчасовий захід.

— Тимчасовий, — повторила Оаза. — Як і ваша вірність?

Пісок у чашах для пахощів здригнувся. Дехто з радників здригнувся разом із ним.

— Ти граєшся з силами, яких не розумієш, — прошепотіла жриця Месса. — Пустеля не прощає.

Оаза повернулася до неї.

— Ні, — сказала вона тихо. — Вона пам’ятає.
І саме тому я ще тут.

Вона простягнула руку — і тронна зала завмерла. Не через жест. Через тиск. Повітря стало важким, сухим. Десь за стінами здійнявся вітер.

— Ви вже зробили свій хід, — продовжила Оаза. — Проголосили регента. Назвали мене загрозою.
Тепер — мій.

Вона підійшла до корони й підняла її.

Метал був гарячим.

У залі пролунали здивовані вигуки, коли тонка тріщина пробігла по підлозі, а з неї висипався пісок — золотий, живий.

— Я не скидаю вас, — сказала вона. — Поки що.
Я даю вам шанс.

Вона поглянула на Адена. Їхні очі зустрілися.

— Першу зраду я пробачу, — мовила вона. — Другу — пустеля забере сама.

Наслідки

Тієї ночі Оаза не могла заснути.

Її тіло палало. На зап’ясті, там, де Повелитель пустелі тримав її, проступив тонкий візерунок — наче піщаний знак, що з’являвся і зникав разом із биттям серця.

Вона заплющила очі — і побачила його.

Не образ.
Відчуття.

— Ти добре зіграла, — пролунало в її думках.

— Ти в мені, — прошепотіла вона.

— Ні, — відповів він. — Я поруч.
Але кожного разу, коли ти обираєш владу замість страху…
ти стаєш трохи менш людяною.

Вона стиснула простирадло.

— А ти? — спитала подумки. — Ти стаєш ближчим?

Пауза була довшою, ніж хотілося.

— Я стаю зацікавленим, — нарешті відповів він.

Оаза відчула, як посміхається в темряві — і злякалася цього.

Бо вона вже не була тією, хто спустився в підземелля.
І пустеля це знала.