Розділ III Угода, написана піском

Обсидіанові двері залишилися позаду, але темрява не відступила.

Вона йшла за Повелителем пустелі вузьким залом, де стіни здавалися живими. Камінь тут дихав, реагував на його присутність, і Оаза відчула, як кожен її крок фіксується — не очима, а самою магією цього місця.

— Ти ще можеш піти, — мовив він, не обертаючись. — Угода не терпить вагань.

— Якщо я піду, — відповіла вона, — мене зрадять ті, кому я довіряла життя. Якщо залишуся — я зраджу спадщину.

Він зупинився.

— Спадщина — це кайдани, — сказав Повелитель. — Я пропоную тобі вибір.

Зал розширився, перетворившись на коло з піску, що лежав під кам’яним склепінням, наче тут ніколи не існувало палацу. Пісок був темний, майже чорний, і повільно рухався, ніби живий.

— Стань у коло, — наказав він.

Оаза вагалася лише мить. Корона на її голові здавалася недоречною тут, у місці, де королівські титули не мали сили. Вона зняла її й поклала на край піску.

У ту ж мить пісок здригнувся.

— Ти зрікаєшся? — запитав він.

— Я відкладаю, — відповіла вона. — До часу, коли матиму право носити її без брехні.

Його усмішка була повільною, хижою.

— Розумно.

Пісок під її ногами потеплішав. Оаза відчула, як щось торкається її щиколоток — не фізично, а відлунням, спогадом про жар пустелі. Магія ковзала шкірою, намагаючись знайти слабке місце.

— Повтори за мною, — сказав Повелитель пустелі. — Слова не важливі. Важлива згода.

Вона підняла погляд. Їхні очі зустрілися — і на мить їй здалося, що вона бачить у них не лише віки самотності, а й лють, стримувану століттями.

— Я, Оаза з дому Сонця і Піску, — промовила вона, — прошу сили, щоб захистити королівство від тих, хто вже продав його ворогам.

Пісок здійнявся тонким вихором.

— А я, Повелитель пустелі, — відповів він, — дарую тобі цю силу. Але взамін ти дозволиш моїй волі торкнутися твоєї долі, коли настане час.

Він простягнув руку. Вона була теплою, сухою, мов розпечений камінь.

Оаза знала: якщо вона торкнеться його — світ зміниться.

Вона торкнулася.

Магія вдарила миттєво. Перед очима спалахнули образи: війська в піску, кров на золотих сходах палацу, знайомі обличчя, спотворені зрадою. Вона впала на коліна, задихаючись, але не закричала.

— Ти сильна, — прошепотів він, тримаючи її за зап’ястя. — Саме тому перша зрада вже сталася.

— Що ти маєш на увазі?.. — видихнула вона.

Повелитель нахилився до неї.

— Поки ти була тут, — сказав він тихо, — твоя Рада проголосувала.
Твого нареченого проголосили регентом.
А тебе — небезпечною.

Слова боліли більше за магію.

Оаза повільно підвелася. У її погляді більше не було сумніву — лише холодна ясність.

— Тоді, — сказала вона, — нехай пустеля встане на мій бік.

Пісок зашумів, ніби відповідаючи.

А десь угорі, в палаці, зрадники ще не знали, що їх уже помітили.