Розділ II Той, кого боялися називати

Сходи закінчилися раптово.

Оаза зупинилася, коли світло факела вихопило з темряви високі двері з чорного обсидіану. Камінь був настільки темний, що поглинав полум’я, не відбиваючи його. Поверхня не мала ані різьблення, ані написів — лише глибокі тріщини, ніби сам час намагався вирватися назовні.

Повітря тут було іншим.
Воно тиснуло на легені, змушувало дихати повільно, обережно, наче кожен вдих потребував дозволу.

Оаза відчула це — присутність.

Не звук. Не рух.
Погляд без очей, увага без тіла.

Вона знала: її вже чують.

— Я прийшла не як володарка, — сказала вона вголос, і її голос відлунням ковзнув по каменю. — І не як суддя.

Мовчання було відповіддю.
Глибоке. Усвідомлене.

Тоді вона зробила те, що було заборонено тисячу років: поклала долоню на холодний обсидіан.

Світ здригнувся.

Не земля — пустеля. Десь далеко пісок зрушився, піднявся вітром, хоча тут, під палацом, не було жодної течії повітря. Камінь під її пальцями потеплішав, ніби живий.

— Ти — кров тих, хто мене замкнув, — пролунало з темряви.

Голос не був гучним. Він був близьким. Занадто близьким. Він обіймав її свідомість, ковзав по думках, торкався страхів, які вона не наважувалася визнавати.

Оаза здригнулася, але не відступила.

— Я — та, кого вони залишили після себе, — відповіла вона. — І та, кого вони прирекли на загибель.

Двері не відчинилися.
Натомість тінь за ними зрушилася.

Факел згас.

Темрява стала повною — але не порожньою. Вона була наповнена присутністю, густою, мов ніч над пустелею без зірок. Оаза відчула, як щось повільно наближається. Не кроками — волею.

— Ти боїшся мене, — промовив голос. — І водночас прийшла по мою силу.

— Я боюся втратити королівство, — твердо сказала вона. — І себе разом із ним.

Тиша затягнулася. Потім — легкий, майже насмішкуватий подих.

— Ти цікавіша за них, — сказав Повелитель пустелі. — Вони молилися. Погрожували. Благали.
Ти ж… дивишся в темряву так, ніби готова дозволити їй подивитися у відповідь.

Перед нею з’явився силует.

Він не виходив із тіні — тінь формувала його. Високий, надто стрункий для людини, з очима, що світилися глибоким бурштином, мов піски під сонцем перед бурею. Його риси були різкими й давніми, ніби створеними не для світу палаців, а для відкритої пустелі, де немає стін і законів.

Оаза відчула, як серце збилося з ритму.

Не від жаху.
Від усвідомлення.

— Ти не бог, — прошепотіла вона.

— Ні, — відповів він і усміхнувся. Усмішка була небезпечною. — Але вони молилися до мене, коли їхні боги мовчали.

Він наблизився ще на крок. Простір між ними скоротився настільки, що вона відчула тепло — сухе, пекуче, як повітря над піском опівдні.

— Ти хочеш війни? — спитав він. — Я дам її.
— Ти хочеш влади? — Я навчу, як її втримати.
— Ти хочеш помсти?

Його погляд затримався на її обличчі довше, ніж потрібно.

— Але за все є ціна.

— Назви її, — сказала Оаза, піднявши підборіддя.

Повелитель пустелі нахилився, і його голос торкнувся її вуха, мов гарячий вітер.

— Я хочу не твою кров.
Не твою корону.
Я хочу тебе — не зараз, не тілом…
а твою долю, вплетену в мою.

Вона завмерла.

Це було гірше за будь-яку смерть.
І водночас — спокусливіше за будь-яку перемогу.

— Подумай, крон-принцесо, — прошепотів він. — Бо коли ти вийдеш звідси…
пустеля вже знатиме твоє ім’я.