Розділ I Під піском лежить правда

Палац Оази прокидався разом із сонцем.

Перші промені ковзали по золотих куполах, ковтали тіні внутрішніх дворів і змушували білий камінь сяяти так, ніби він був створений не руками людей, а самою пустелею. З висоти тронної тераси світ здавався покірним: піски лежали рівно, каравани тягнулися тонкими нитками до горизонту, а вітер слухняно ніс аромат спецій і гарячого каменю.

Крон-принцеса Оаза стояла нерухомо, спершись на різьблену балюстраду. Її постава була бездоганною — такою, якою її вчили бути з дитинства. Спина рівна, плечі розправлені, погляд спокійний. Вона знала: кожен жест — це заява про владу.

Але сьогодні пустеля мовчала інакше.

Оаза відчула це ще до світанку — легке тремтіння під ногами, майже невловиме, наче пісок під товстим шаром каменю зітхнув. Вона поклала долоню на холодну поверхню балюстради, ніби намагаючись заспокоїти палац, який вважала живим.

З дитинства їй казали: палац — це серце королівства.
Його стіни — захист.
Його фундамент — вічність.

Але жоден учитель не говорив уголос про те, що саме лежить під цим фундаментом.

Про гробницю з чорного обсидіану шепотіли лише старі слуги, і то лише вночі, коли вітер з пустелі ставав надто гучним. Говорили, що колись давно предки Оази замкнули там істоту, ім’я якої стирали з каменю і пам’яті. Повелителя пустелі. Того, хто міг змінювати піски, ламати оази, піднімати бурі й дарувати життя там, де мала бути смерть.

Легенди.
Казки для залякування дітей.

Так Оаза думала до вчорашнього вечора.

— Ваша Високосте, — тихий голос за спиною змусив її здригнутися. — Рада вже зібралася.

Вона обернулася. Обличчя радника було звичним, знайомим до болю. Саме йому вона довіряла понад усіх — людині, яка навчала її політики, компромісів і терпіння. І саме в його очах вона вперше побачила те, чого не мала бачити ніколи.

Страх.
І… задоволення.

Учора вона дізналася правду: вороги вже не стояли за межами королівства. Вони сиділи за її столом, говорили її мовою, клялися її ім’ям. Зрада не прийшла з пустелі — вона народилася в тіні трону.

Тієї ночі Оаза не спала.

Вона йшла коридорами палацу, які знала напам’ять, і раптом усвідомила: деякі двері тут завжди були зачинені. Не замкнені — заборонені. Їх не охороняли солдати, на них не було печатей. Лише мовчазна домовленість поколінь: сюди не входять.

Стоячи тепер перед входом до підземелля, Оаза відчула, як корона на її голові стала важчою. Це була не прикраса — це був тягар рішень, від яких неможливо втекти.

— Якщо палац — серце, — прошепотіла вона сама до себе, — то тут… його тінь.

Факел спалахнув у її руці, коли вона ступила на перші сходи вниз. Повітря стало густішим, холоднішим. Камінь під ногами був старіший за саму династію, і з кожним кроком їй здавалося, що вона йде не вперед, а вглиб власної долі.

Вона знала: вороття не буде.

Бо якщо навіть боги і люди боялися того, хто спав під палацом, то зараз він був єдиним, хто ще міг почути її прохання.

І, можливо, вимагати за нього ціну, страшнішу за смерть.