глава 6

Коридор був наче мертвий… Зі стелі звисало запилене павутиння, стіни обсипалися, а товсті завіси наполегливо приховували сонячне світло. Підлогу розрізали доріжки з товстого шару воску. Навіть без Викрадача тут було моторошно. Я постійно натикалася на зламані стільці, які просто валялися на підлозі, облізлі дивани, вкриті товстим шаром пилюки, зі стін за мною зловісно спостерігали потріскані портрети. На якусь мить мені навіть здалося, що замок насправді самотній, а Викрадач — привид, який вже давно його охороняє.

 Я досягла мармурових сходів. Їх освітлювало величезне вікно, за яким повільно хитався ліс. По сходах тягнулася червона доріжка, місяцями пропалена й пошматована. Напівпрозорі тюлі, які колись вишукано обрамляли це місце, тепер спадали прямо на перила й валялися на землі. Унизу мене чекав омріяний вихід. Я спустилася у вестибюль. Громіздкі дерев’яні двері відділяли мене від заповітної свободи. Я смикнула ручку. Вони навіть не поворухнулися. Я відсунула щільну завісу, яка приховувала вікно, і розчаровано зітхнула. Сталеві грати. Я поглянула на порослий бур’янами сад, який навіть у денному світлі здавався сумним. Хай там як, але перший рівень я вже пройшла.

Мені було цікаво тинятися цим замком, хоча атмосфера в ньому була трохи гнітючою. Мене постійно переслідувало відчуття небезпеки й якогось містичного страху. Зовсім не хотілося провести тут останок свого життя. Я смикала всі двері, але більшість чомусь було зачинено. У відчинених я наштовхувалася на ту ж саму гнітючу картину, що й у вестибюлі. Затягнуті павутинням стіни, покриті тюлем поламані меблі, похилені портрети, обірвані шпалери.

Я досягла кінця коридору, завернула за ріг і ткнулася в стіну, на якій висіла величезна картина. Більше в цьому кутку не було нічого. Лише вона. Я нахилила голову, здивовано ковзаючи поглядом по малюнку. Мені лагідно посміхалася ніжна мавка, оточена метеликами. Але щось дивне було в цій дівчині… Її очі якось неприродньо дивилися на бічну стіну. Я наблизилась до картини й доторкнулася до полотна. Старі фарби вже втратили свою яскравість і місцями потріскалися. Я простежила за поглядом красуні. Вона дивилася на тріщину в кутку… Я невпевнено зробила крок до стіни, від якої ніби віяв таємничий холод, нахилилася й обережно зазирнула в щілину. Нічого, окрім темряви. Серце закалатало швидше. Що не так із цим замком? Я приклала вухо до стіни і вдарила кулаком. Стук… стук… стук… там… порожнина….

— Що ти робиш?

Я відсахнулася. За моєю спиною стояв Викрадач. Я підняла погляд і збиваючись пояснила:

— Нічого… це… біт.

Я почала настукувати мелодію, похитуючи в такт головою, і навіть зробила декілька рухів, які колись відмітила в знайомих діджеїв. Викрадач похмуро спостерігав, як я марно награю Queen, ніби насолоджуючись моїми відчайдушними спробами його надурити. Через декілька хвилин мого «концерту» він врешті зробив крок до мене й різко схопив за зап’ястя, певно, аби зупинити знущання над класикою. Я з острахом втупилася у його обличчя, очікуючи найгіршого. Викрадач подивився в мої очі твердим поглядом і оголосив чітко:

— У мене є одне правило. Якщо хочеш бути живою, ніколи, ти чуєш, ніколи не заходь на третій поверх і тим паче в цей коридор. Щоби ти не чула, щоби не думала, ні при яких обставинах не заходь сюди.

Я швидко закивала. Викрадач стиснув мою руку сильніше і я верескнула від болю. Він опустив брови і процідив крізь зуби:

— Якщо думаєш, що я й надалі буду терпіти твої витівки, ти сильно помиляєшся.

Мої очі покрила завіса сліз. Я перелякано захитала головою. Він просвердлив мене моторошним поглядом і врешті відпустив руку. Опинившись на свободі, я позадкувала й чимдуж кинулася бігти.

Я пронеслася по коридору, не бачачи дороги через пилину сліз, і заскочила в першу кімнату, на яку натрапила на своєму шляху. Я зачинила двері і сповзла на підлогу, захлинаючись від ридань. Мені було тут так страшно й самотньо. Ця людина цілком очевидно вбивця, якого боїться все село. І я тут. Поряд із ним, і незрозуміло чого чекати. Іноді мені навіть здається, що я бачу якийсь вогник божевілля в його очах, і це мене лякає ще більше. Я притиснула до себе ноги й витерла сльози об штанину. А якщо я дійсно більше ніколи не вийду з цього будинку. Не побачу маму… друзів... чорт забирай, я навіть хочу повернутися до універу! Я шморгнула носом й підняла голову. Те що я побачила миттю відволікло мене від смутних думок. Ні це була не звична похмура кімната. Я сиділа у величезній і просто казковій бібліотеці! Так, вона була трохи занедбана, але настільки велична й вишукана, що ніяка пилюка не могла цього приховати! До височенних стелажів, набитих книжками, вели справжні драбини, зі стелі звисали кришталеві люстри, у кутках, покриті пилюкою, чекали свого часу дорогі крісла. Я розкрила рота й підвелася. М’які стільці оточували важкі дубові столи. Вони повнились книжками, по їхньому дереву розтікався давно засохлий віск, посередині стояла шахова дошка зі ще не закінченою партією. Я наблизилася до вікна й розсунула завіси. Товстий шар пилюки огорнув мене. Я чихнула й задоволено посміхнулася.

Так, увесь подальший день я лазила по драбині й копирсалася в книгах. Вони всі знаходилися в жахливому безладі. Деякі полиці були зовсім порожні і книги заповнювали все місце під ними. Алхімія, біологія, шаманство? Так, ця література була трохи нетиповою. Схоже, ця тема неабияк цікавить Викрадача й це, чорт забирай, дивно! Я злізла з драбини й підбігла до столу, де також лежало повно книжок. Я підняла одну з них і прочитала назву. «ο γιος της νύχτας». Я скривилася, зустрівши незрозумілі знаки, і поклала її назад до купи. Я задумливо обійшла стіл і витягнула іншу книжку. «Qui occulta tenebrarum». «Той, хто прихований темрявою», здається, якщо я ще не забула короткий університетський курс латини. Я поглянула на обкладинку. На ній не було ніяких малюнків. Напевно, якийсь старовинний жіночий роман. Без особливої цікавості я відклала книгу.