Глава 5

Я відчула, як зупинилася й з усіх сил стукнулася об скло. Я розплющила очі і вельми плутано оцінила ситуацію. Я висіла вниз головою, відчайдушно вчепившись у підковдру. Моя штанина зачепилася за гак, що стирчав зі стіни. Джинси тріщали, й дірка в них нещадно росла, позбавляючи мене останнього шансу врятуватися. Невже я так помру? Ні, ще рано, зовсім рано!!! Господи, я не хочу вмирати!!!

Я закричала, невпинно розгойдуючись у різні сторони. Мені вдалося сфокусувати погляд і я побачила перед собою вікно і… дякуючи небесам… мій Викрадач сидів за столом, задумливо пережовуючи їжу! Я закричала, вдаривши руками в скло. Викрадач роздратовано здвинув брови, з усією силою жбурнув виделку на стіл і перевів розлючений погляд на вікно.

Через мить він вже нісся до мене, перекидаючи все на своєму шляху. Штанина розійшлася ще більше і я смикнулася в поглинаючу безодню. Я закричала ще сильніше. Вікно розчахнулося, сильна рука вхопила мене за плечі і смикнула усередину.

Я розплющила очі. Невідому кімнату освітлювало тьмяне світло свічки. Тіло тремтіло від жаху й адреналіну. Я декілька разів кліпнула й умить второпала, що поряд нікого немає. Я різко сіла й гострий біль пронизав мій мозок. Я застигла, стражденно скривившись від спазму. Через хвилину я змусила себе розплющити одне око й озирнулася. Я сиділа на потертій старій канапі у великій вітальні. У центрі стояв дерев’яний вирізьблений столик, біля стіни палав камін, великий підлоговий годинник тихо відраховував секунди. Я, з усіх сил намагаючись не трясти головою, підняла своє тіло з канапи і спробувала прийняти вертикальне положення. Але ноги підкосилися і я знову впала. Я скривилася, притискаючи руки до чола, і твердим поглядом втупилася у двері. Свобода вже близько. Невідомо скільки в мене часу. Я повторила спробу встати. На цей раз вдаліше. Я лише злегка хитнулася й, кульгаючи, рушила уздовж кімнати. Голова паморочилася, руки й ноги палали вогнем, але я не здавалася. Вихід. Я штовхнула двері й потрапила в коридор. Я пошкандибала вздовж запиленої червоної доріжки, без упину дивлячись на арку, яка повинна була бути виходом. Я спробувала прискорити крок, але пекельна втома сковувала мої рухи. Ще трохи, ще зовсім трохи… і раптом промайнула тінь. З арки виринув Викрадач. Він грізно опустив брови й на його чолі виступили зморшки. Я на мить розгубилася, проте швидко отямилася й кинулася бігти назад. Але, схоже, йшла я не так жваво, як мені спочатку здалося, бо вже через мить мене знову нахабно закинули на плече, яке тепер вже стало моїм звичним місцезнаходженням, і потягли до вітальні.

— Відпусти! — крикнула я, захлинаючись від обурення.

Викрадач рипнув вилицями, але нічого не сказав, уперто крокуючи вздовж коридору.

Я спробувала змусити своє тіло запротестувати, але мої смикання його лише гнівили. Нарешті Викрадач сердито стиснув губи і скинув мене на підлогу. Я ледь втрималася на ногах, щось обурено вякнувши, й обпалила його найнебезпечнішим поглядом, який був у моєму арсеналі. Викрадач зціпив зуби, не відводячи від мене палаючих очей.

— Ну давай, йди! — гримнув він. Я стиснула губи та гордо пошкутильгала до вітальні. Він же, ніби тюремний наглядач, послідкував за мною. Я увійшла в кімнату й озирнулася, поглянувши на Викрадача очима, сповненими ненависті. Я очікувала справити хоча б якесь враження, проте він із кам’яним виразом обличчя штовхнув мене на канапу.

— Як ти смієш! — скрикнула я і спробувала встати, але тіло відмовилося і прикувало мене до м’якенького диванчику.

Викрадач узяв у руки чашку, яка стояла на столі, і пхнув її в мої руки.

Я підняла на нього розгублений погляд. Він відвернувся й почав метушитися біля столу. Я опустила носа в чашку. Мене огорнув приємний аромат м’яти. Я зморщила носика і знову з недовірою покосилася на Викрадача.

— Отрута? — буркнула я. Він мене проігнорував. Я зробила ковток і по тілу розлилося приємне тепло. Й ай! Ай! Ай! Біль! Дивно, що раніше я цього не відчувала. Я зморщила носика й тихо заскавучала. Викрадач наблизився до мене й

раптом опустився на коліна! Я сіпнулася, збентежено спостерігаючи за ним.

— Еее, ти що…?

Він доторкнувся до моїх джинсів і одним чітким рухом розірвав їх.

— Гей! — скрикнула я, відсмикнувши ногу.

— Не вередуй, бо буде боляче, — мовив Викрадач, повертаючи мою ногу на місце.

— Ти мені погрожуєш? — знову нашорошилася я.

Він втомлено зітхнув і провів ваткою по кривавій рані, яка розсікала мою гомілку. Я скрикнула і знову спробувала відсмикнути ногу, але Викрадач стиснув мою гомілку так сильно, що мені це не вдалося. Я прикусила губу, змагаючись із неприємним відчуттям болю, і ковзнула поглядом по своїй нозі. Кров змішалася з брудом і сочилася зі свіжих ран. Кросівки були вкриті пилюкою й моторошними багряними плямами. Мої губи затремтіли, неприємний холодок ковзнув по спині, знайоме запаморочення почало повільно підкрадатися. Я застигла.

— Я… я не казала, що боюся крові?

Викрадач підняв на мене здивований погляд. Я з усіх сил намагалася контролювати своє дихання. Він знову опустив очі на мою ногу і його губ торкнулася легка посмішка:

— Сподіваюся, що ти втратиш свідомість і я хоч трохи від тебе відпочину.

Я вражено втупилася в нього. Невже це дійсно була посмішка? Отже, він не продав свою душу дияволу? Я з цікавістю ковзнула очами по його обличчю. Викрадач уважно й обережно проводив ваткою по моїй нозі, його рука впевнено стискала мою гомілку. Я насупилася. На його кисті зморщився свіжий опік, який він навіть ніяк не обробив. Певно, йому також боляче. Усередині стиснулося відчуття провини. Адже це через мене йому довелося лізти у вогонь… Я спалахнула. Що це зі мною? Адже він замкнув мене! Невже я жалію свого Викрадача? Мало того, що цей пришелепуватий тримав мене в башті, він ще й єдиний чоловік, який коли-небудь носив мене на руках. Тричі! А це… а це просто… неправильно! Я спалахнула від гніву і вигукнула, смикнувши ногу: