Глава 2

За дверима почулися кроки. Я здригнулася. Я вже майже заснула, але цей звук привів мене до тями. У замкову щілину проліз ключ. Я скочила на ноги і стисла в руках підсвічник. Двері рипнули, відкриваючись. Я притулилася до стіни. Ніколи не думала про те, як важко все ж таки вдарити людину. Але бажання свободи було сильнішим за страх. Двері розчинилися й до кімнати зайшов Викрадач із тарілкою в руках. Я замахнулася підсвічником над його головою і, замруживши очі, вдарила з усієї сили. Але Викрадач виявився вправнішим, аніж я гадала, і хутко схопив моє зап’ястя, зупинивши підсвічник у повітрі. Я застигла, налякано втупившись у його суворі очі. Він стиснув мою руку сильніше, я ойкнула й раптом випустила підсвічник. Той полетів донизу й несподівано вдарив Викрадача по маківці. З його рук висковзнула тарілка й розбилася об підлогу. Викрадач на мить розгубився. Я скористалася можливістю і прослизнула у двері. Кам’яні стіни з обох сторін і вузенькі сходи, які вели мене до омріяної свободи. Й ось я вже зробила крок на волю, як раптово сталева рука схопила мене й потягнула назад у пекло. Я спробувала вирватися:

— Відпусти!! Відпусти!!!

Але він незворушно закинув мене на плече і впевнено покрокував до кімнати. Я підняла ноги й несамовито забилася в його руках. Викрадач стиснув мене кам’яною хваткою, від чого я пискнула, і грубо жбурнув на ліжко. Я підвелася, обпаливши його лютим поглядом.

— Навіть не сподівайся, — процідив він крізь зуби й попрямував назад до виходу.

— Ненавиджу тебе!!! — у нестямі від люті заволала я й запустила в нього вазою, але двері вже зачинилися й моя зброя з гуркотом розбилася об дерево.

— ААА!!! — у ярості скрикнула я і ткнулася обличчям у подушку.

Чи то я була такою слабкою, чи він неймовірно спритний, але без нормальної зброї я навряд зможу його перемогти. Треба було терміново придумати інший план! Я сіла, рішуче поглянувши на двері, але смертельна слабкість від голоду швидко оволоділа мною й мої очі заплющилися, провалюючи мене в тягучий сон.

День третій. У мене було таке враження, що я сиділа тут вже вічність. Гнітюче відчуття безпорадності й постійного страху вже здавалося нормою. Цікаво, але я ніколи раніше так не цінувала свободу, як зараз. Тепер я безмежно заздрила тим безтурботним дням, коли моєю єдиною в’язницею був універ. А раніше я, немов дурепа, думала, що це так казково-романтично бути замкненою у вежі! Це дитячі мультики ввели мене в оману: рапунцель, красуня й чудовисько, шрек! Усі вони — повнісінька брехня! Ніякого Антона на білому… віслюку… ніякого чудовиська, який перетворюється на прекрасного принца! Щось я не пам’ятаю, щоби ці казкові принцеси ходили в туалет у якусь дірку в підлозі й обливалися водою з пластмасової пляшки! Хоча, може я не в мультику…? Що якщо це жахи?

Увесь ранок я намагалася зняти двері з петель, але лише через декілька годин втямила, що цього зовсім не вмію. Я спробувала налякати Викрадача й, коли він приносив обід, сховалася. Проте, він ніяк не відреагував. Коли двері зачинилися, я виповзла з-під ліжка й невпевнено наблизилася до столика. Вже другий день Викрадач приносив мені запашні страви, які були просто диявольськи звабливими. Може, він все намагався мене отруїти чи в нього був якийсь жахливий план, у якому я повинна була бути ситою, але за увесь цей час я не доторкнулася до їжі… я вперше так довго не їла.

Я дивилася на тарілку, й у мені боролися гордість і голод. Якщо поїм — буду грати за його правилами… а якщо ні, то все одно поїм, проте, він буде думати, що в мене жорсткий характер. Просто… зробимо вигляд, що я на дієті. Я схвально закивала й викинула свій сніданок у вікно. Живіт обурено забуркотів. Я вирішила не звертати на нього уваги й зосередити всі сили на плані втечі.

Я спробувала виявити щось корисне в шафі, але окрім ганчірок і капелюшків, не знайшла нічого, що могло б допомогти мені втекти. Доведеться рятуватися за допомогою капелюшків… Потім я перейшла до трюмо. Парфуми мені здалися єдиним адекватним засобом для захисту і я про всяк випадок сунула їх у кишеню. Я спробувала зробити з дротів і залізяк щось на зразок відмички й почала колупатися в замковій щілині. Голод вже був таким сильним, що було важко зосередитися. Напевно, викидати їжу у вікно було не кращою з моїх ідей. Залізяка відскочила від замка й черпнула по моїй руці. Я стрепенулась, впустивши свою відмичку на підлогу. З рани потекла кров. Я закусила губу, відчуваючи, як на очі навертаються сльози відчаю. Я не зможу вибратися. У мене немає ніяких шансів! Я зголодніла, стікаю кров’ю, та зовсім зневірилася!

Я сиділа на підвіконні, закінчуючи замотувати руку в тканину. Двері прочинилися й у кімнату зайшов Викрадач. Я скочила на ноги, готова до оборони. Він зупинився на проході й подивився на столик, на якому постійно залишав страви. Не побачивши нічого, Викрадач насупився й обвів поглядом кімнату. Я ковтнула слину, готуючись до найгіршого.

— Тарілка, — сказав він спокійно. Я зібралася із силами й гордо підкинула підборіддя.

— За вікном.

Він насупився ще більше і я помітила, як його тіло напружилося.

— Ти. Викинула. Тарілку? — у його голосі забринів гнів.

Я нашорошено подивилася на нього й несвідомо зробила крок назад.

— Так! — вигукнула я, намагаючись зберегти в голосі твердість.

Його жахливий шрам зморщився й обличчя скривилося від люті.

— Ти вже зовсім знахабніла! — гаркнув він потужним голосом, через який мені захотілося сховатися під ковдрою, — не їси їжу — грець із тобою, але викидати те, що я для тебе готую… — він гримнув кулаком по тумбочці. Вона жалісно скрипнула й похитнулася. Я зібралася із силами і змусила себе заперечити.