Частина 2 Глава 1

Скроні бриніли тягучим болем. Знову... Я скривилася, розплющила очі і вимучено підвелася. Я лежала на старезному ліжку в моторошній темній кімнаті. Її освітлювало лише слабке світло зірок, які виблискували за вікном. Віяв легкий вітерець, граючись із дерев’яними ставнями, які монотонно стукали об стіну. Все нагадувало похмурий сон. Але це був не сон… Уві сні не болить голова й не пронизує огидний холод. Я накинула на себе теплу ковдру і сповзла з ліжка. Наді мною нависала величезна дубова шафа, яку не протирали вже, певно, кілька століть. У вухах стояв гул і я ледь пересувала ноги. Я, хитаючись, наблизилася до туалетного столика. На ньому лежали шматки стелі й розбите скло. Я поглянула в тріснуте дзеркало. На мене в темряві дивилося моє втомлене відображення: пухкі червоні губи, кирпатий ніс, коротке світле волосся, у якому заплуталося павутиння. Мої раніше найкращі джинси тепер були в якихось плямах, а в улюбленій футболці з котом Саймоном зяяли дірки. Все виглядало, як зазвичай, але раптом мене знову торкнулося це дивне відчуття дежавю. Ніби якесь сновидіння, я побачила себе в довгій пишній сукні й охайному мереживному капелюшку. Я крутилася перед дзеркалом, ковзаючи по своєму вбранню звабливим поглядом. Марево зникло так само несподівано, як і з’явилося, але це неабияк збило мене з пантелику. Я притиснула долоню до чола, намагаючись втямити хоча б щось, й, хитаючись, попрямувала до вікна.

Небо було затягнуте важкими сірими хмарами. Я доторкнулася до легкої завіси, яка танцювала в поривах вітру, і відсунула її. В обличчя вдарило холодне повітря, змішане з дрібними краплями дощу. Я скривилася від болю в скронях і висунулася у вікно. Гул стих і я кліпнула, отямлюючись. Секунда, дві й на мій розум врешті зійшло жахливе осяяння. Я була в замку. Мене оточували могутні стіни фортеці й ліс, який шелестів далеко унизу. А я була на самій горі, у вежі, і мене відділяло від землі десятки метрів. Я кинулася до дверей, смикнула за ручку, але вони не піддалися. Я потягнула сильніше. Нічого. Мене охопила паніка. Що відбувається??? Невже він… зачинив мене? Я забарабанила у двері й несамовито закричала:

— Випустіть мене! Я вас благаю, будь ласка!

Я прислухалася. Лише мертва тиша.

— Гей! Хто-небудь!

Я не знаю скільки я кричала. Мій голос хрипів і я перелякано хапала ротом повітря, намагаючись перебороти ридання. У якусь секунду мені вже здалося, що я зовсім одна в цьому холодному й моторошному місці. Але несподівано за дверима почулися кроки. Хтось важко підіймався по кам’яним сходам. Я на мить стихла, а потім з усіх сил закричала якомога голосніше:

— Допоможіть! Допоможіть! Я замкнена!

— Чому ти кричиш? — почувся втомлений слабкий голос, — ти заважаєш мені спати…

Я притислася до дверей і гарячковито забелькотіла:

— Будь ласка, вибачте, я не повинна була удиратися у ваш дім. Мені дуже соромно. Відпустіть мене!

— Не думаю, що це можливо.

— Я… нікому не скажу…

— Це вже немає ніякого значення.

Сльози знову хлинули на очі і я вигукнула, до смерті перелякана:

— Будь ласка! Я не можу тут сидіти вічно!

— Тобі й не доведеться.

Я завмерла. Ще більший жах охопив мене із середини.

— Мене… знайдуть! — невпевнено мовила я, а потім зібралася з останніми силами і вигукнула, — вас посадять у в’язницю!

Але ніхто не збирався зі мною сперечатися. У відповідь я почула лише лякаючу тишу.

Я кричала, доки не втратила голос. Тоді я схопилася за горло і сповзла по дверях на підлогу. Сліз більше не було, мої груди лише несамовито тремтіли.

Боязкі промінчики сонця проривалися крізь прозору тюль і розсіювали пітьму, яка раптово охопила мене. Біля дверей на столику холола їжа, яка з’явилася там, коли я прокинулася. Я сиділа на підлозі, байдуже втупившись у одну точку. Тіло чомусь все ще тремтіло, хоча я вже не відчувала страху. Я вже нічого не відчувала. Я все ще не вірила, що це насправді відбувається зі мною. Але це було так. Я замкнена й у мене не має ніякого шансу звідси вибратися. Я так довго намагалася проникнути в цей замок, що тепер, схоже, залишуся тут надовго. Але навіщо це йому? І взагалі, хто він такий? Його фото там, де вони не можуть бути. Його почерк збігається з почерком людини, яка жила 200 років тому. Я не могла знайти пояснення, але воно повинно було існувати. Утім, яка різниця… адже тепер моє життя зруйноване. Я намагалася себе переконати, що мене знайдуть, але з кожною годиною віра повільно танула. Тепер мені здавалося, що жителі хотіли, щоби я тут залишилася навіки. А Алан? Невже він покине мене? Тепер я була ні в чому не впевнена. Батьки не знають де я… Антон не знає де я… Я ткнулася носом у свої коліна.

Через декілька годин двері закрихтіли й у кімнату зайшов Викрадач. Я поглянула на його обличчя. Потворний шрам і холодний погляд знову розбудили в мені тривогу. Викрадач мовчки подивився на незайману їжу й поставив на стіл іншу тарілку.

Він повернувся, щоби йти, але зупинився у дверях і тихо промовив:

— Це смачно.

— Ви… ви що якийсь маніяк чи рабовласник?– ледь витиснула із себе я.

Викрадач обернувся, зміривши мене здивованим поглядом, і легко хитнув головою:

— Ні.

— Ви… — я набрала повітря в груди і вигукнула, — мене вб’єте?

— Це залежить від того, коли прийде той, хто прислав тебе сюди.

Я застигла. Мозок повільно запрацював, даруючи мені слабку надію. Я захитала головую і пробелькотіла:

— Ні, мене ніхто сюди не присилав. Я прийшла сама, чесне слово.

— Подивимося.

Я скочила на ноги.

— Я не шпигунка, я просто… трохи дурна… випустіть мене, благаю.