Глава 22

Я не могла втримати посмішки, радіючи, що нарешті можу покататися на конях. Мені завжди дуже хотілося, але якось ніколи не було нагоди. Ми неслися по лісу і я з усіх сил трималася за Гудмунда. Вітер бив у обличчя й кінь легко оминав будь які перешкоди. Вже дуже скоро зашуміла вода й серед дерев з’явився невеликий місток. Кінь миттю проскочив повз нього і вправно піднявся на пагорб. Гудмунд натягнув віжки й наш транспорт зупинився. Це було набагато швидше, аніж у перший раз, і мені на мить здалося, що Олех обрав довшу дорогу, якщо не гірше: ми їздили колами.

Я з усіх сил вп’ялася руками в коня й незграбно повалилася на землю. На щастя, я впала на купу листя, але приземлення все одно було не з приємних. Я піднялася, потираючи уражене місце, і кивнула Гудмунду:

— Я швидко. Почекаєте мене тут?

Гудмунд повільно кивнув. Я кивнула йому у відповідь й, шкутильгаючи, попрямувала до замку.

— Ганно, — раптом почулося позаду. Я озирнулася. Гудмунд опустив свої густі брови й мовив:

— Дякую.

Я здивовано насупилась, намагаючись зрозуміти, що він має на увазі. Але було важко якось розтлумачити це «дякую», тому я просто витиснула із себе усмішку й пошкандибала далі.

Я наблизилася до воріт. Ланцюг, скріплений замком, як і минулого разу, щільно обплітав ворота. Я провела пальцями по металевих кільцях і нарешті намацала засув. Я натиснула на нього й ланцюг спав. Я відсунула двері, які жалібно проскрипіли, і попрямувала вздовж старої бруківки. Я ковзала поглядом по темних вікнах і намагалася вибудувати в голові все, що хочу спитати. Він же мене не вб’є, чи не так? Я озирнулася, аби впевнитися, що Гудмунд все ще чекає на мене. Ну, при свідках, напевно, не вб’є. Я піднялася по сходах і зітхнула, збираючись із силами. Будь наполегливою, проте милою і, головне, постійно усміхайся. Я скорчила посмішку на своєму обличчі, взяла двірне кільце й декілька разів голосно вдарила. По замку прокотився глухий стук. Я впустила кільце й невпевнено зробила декілька кроків назад. Страх лоскотав усередині, але я всіма силами намагалася на нього не зважати. Хвилина, дві. Тиша. Я насупилася і взяла кільце знову. Я стукнула більш наполегливо. У відповідь тиша. Чи він спить чи… замок порожній. Я взялася за ручку й декілька разів смикнула її. Двері не піддалися. Мене сповнило приємне відчуття спокою. Так, Аня-боягузка в мені зітхнула з полегшенням. Я підняла голову і зробила кілька кроків назад, оглядаючи замок. Як у нього можна проникнути, якщо він спеціально будувався, аби встояти перед будь-яким штурмом? Повіяв вітер, люто вдарившись об його стіни. Одне з вікон скрипнуло і прочинилось. Я зморщила носика. Ну чудово, а я вже сподівалася йти звідси. Говорити з цим пришелепуватим я ще могла себе змусити, а ось залазити до будинку було зовсім моторошно. Але… не повертатися ж мені назад.

Я приставила драбину, яку знайшла в кущах, до стін замку. Страх наполегливо сигналізував про небезпеку, але цікавість штовхала мене далі. Я просто погляну краєм ока й заберуся звідти. Я залізла на драбину й, не зволікаючи, піднялася нагору. Остання сходинка підступно хруснула, я схопилася за підвіконня і, пошкрябавшись по стіні, протиснулася у вікно. Мені на шляху стала запорошена завіса, у якій я благополучно заплуталася й повалилася на підлогу. Завіса відірвалася від карнизу й полетіла на мене. Я вмить опинилася в пильній темряві. Я із силою відкинула її від себе і скочила на ноги, прислуховуючись. Навколо панувала тиша. Я невпевнено ступила на червону доріжку, що зникала в товстому шарі бруду і ввімкнула камеру на телефоні. Я знаходилася в коридорі. Темні стіни були вкриті різьбленими візерунками, зі стелі звисали кришталеві люстри, вкриті павутинням. Я наблизилася до найближчої кімнати й поглянула на запилену ручку. Схоже, її вже давно не смикали. Я відчинила двері. Мене зустріло похмуре брудне приміщення, у якому не було нічого, окрім самотнього стільця в центрі. Я відчула, як мурахи пробігають по моєму тілу. Чого б це? Напевно, тому, що я незаконно вдерлася у величезний закинутий замок, який за легендам є притулком кровожерливого чудовиська, і хай там як, тут точно живе чоловік, який відкрито натякав, що вб’є мене. О, і ще одне: мене тут ніхто не буде шукати. Дійсно, чому мені страшно? Я зачинила двері і вирішила більше не відкривати подібних кімнат.

Я пройшлася вздовж коридору, розглядаючи ручки й оцінюючи кількість пилу на них. По замку бродив вітер і іноді щось унизу тихо скрипіло. Камера тремтіла в руках і я ледь пересувала ватні ноги. Я наблизилася до мармурових сходів, які, звиваючись, вели у вітальню. Побиті часом статуї грецьких богинь, охороняли шлях донизу. Я поглянула на величезні парадні двері й щось лякаюче заворушилося в животі. Він може повернутися в будь-яку мить. Я рушила далі, ковтаючи неприємне відчуття. Якщо, звичайно, він ще не повернувся.

Атмосфера усередині замку мало чим відрізнялася від його фасаду. Було таке враження, що тут і справді давно вже ніхто не жив. Може, той хлопець сам лише зайшов подивитися? Чи… він був привидом? Я ковзнула поглядом по останній ручці і сторопіла. Вона була чистою і виблискувала на слабкому сонячному світлі. Усередині затремтіло відчуття страху. Я невпевнено озирнулася. Що я боюся там побачити? Труну? Так, це було б неприємно. Я штовхнула двері й зазирнула усередину. Ніяких кривавих пентаграм на підлозі не було, як і звалених до купи кісток. Величезне вікно прикривали дорогі багряні завіси, у щілину між ними ледь прослизало сонячне світло. У центрі стояв старовинний різьблений стіл, завалений книгами. По обидва боки стін височіли величезні стелажі, заповнені літературою й запиленими статуетками. Я наблизилась до столу й ковзнула поглядом по численних списаних блокнотах. Я примружилася, намагаючись розібрати неохайний почерк. Дивно… але він мені здався знайомим… Не те, щоби я була графологом, але я точно вже бачила ці жагливі закарлюки! Згадка раптово увірвалася в мою свідомість і я швидко витягла згорнутий листок зі своєї кишені. Я приклала вірш до зошита і сторопіла. Може, я й божевільна, але ці «р» i «м» уже надто схожі. Добре… тільки спокійно. Можливо, він був у музеї й підробив записи і… фото, щоби ще більше налякати жителів! Ага, і навіщо йому це? На випадок, якщо хтось запитає чи він демон, він продемонструє свій почерк???