Глава 20

Ранок був похмурим. Небо затягнули темні хмари, й по місту бродив холодний вітер. Я стояла біля вікна на кухні, стискаючи гарячу чашку з какао, і дивилася на бурхливий ліс. Дерева, здавалося, боролися з вітром. Їх хилило то в одну сторону, то в іншу. Замок тонув у тумані. В одному з вікон я помітила тьмяне світло, яке ледве проривалося через біле марево. Отже, тепер я єдина знаю, хто саме там живе. Від згадки про моторошного незнайомця в мене по тілу пробігали мурахи. Але я була вже надто близько до розгадки, аби здатися.

Раптом на кухню увірвалася Тара. У руках вона тримала плюшеве вовченя. Вона покрутилася, пританцьовуючи, і доторкнулася його лапкою до мого носа.

— Як справи? — замріяно спитала вона. Я посміхнулася, підбадьорена її настроєм.

— Чудово. Познайом нас.

Вона посміхнулася, милуючись мордочкою вовченяти.

— Ганна, маю честь тобі представити Ікара, подарунок Алана.

Я ввічливо кивнула.

— Привіт. Мене звати Аня, — я потиснула лапку вовченяти.

— Я рада, що з тобою нічого не сталося в тому замку! — вигукнула Тара, даруючи мені лагідну посмішку.

Я фиркнула, знов повертаючись до своєї чашки.

— Схоже, ти одна. Усі вчора дивилися на мене так, ніби я зрадила їхні надії.

— Це ти зрозуміла з виразу їхнього обличчя?

Я кивнула.

— Ага, а ще якийсь чоловік крикнув мені: «Гей, а чого ти повернулася?»

Тара засміялася, все ще милуючись своєю новою іграшкою. Я із силою стисла губи. Вся ця ситуація неабияк дратувала мене. Всі, окрім Алана, поводилися, немов малі діти, які не висовують ноги з-під ковдри, аби їх не схопило підліжкове чудовисько! Невже немає ні одного дорослого, який би просто зазирнув під ліжко??? Хоча думка, що я єдина не боюся того замку, мене все ж таки неабияк тішила. Тим паче треба ж чимось займатися ще декілька днів. Я поставила чашку на стіл і рішуче поглянула на Тару:

— Де у вас можна дізнатися про власників історичних об’єктів?

— Ну… історія це, напевно, до Руні. А що ти маєш на увазі?

— Хочу дізнатися, хто власник замку Айне.

Тара розгублено втупилася в моє обличчя.

— Ганно, ну навіщо?

— Учора біля того замку я зустріла чоловіка… — Тара ахнула і притиснула руки до губ, перелякано втупившись у мене. Я втомлено закотила очі:

— Заспокойся. Це був не демон, не чубака й навіть не лісовик. Звичайна людина. І мені здається, що він живе в тому замку незаконно й, можливо, навіть лякає вас, щоб у нього не виникало проблем.

Тара захитала головою:

— Мені навіть говорити про таке моторошно. Може, вже полишиш цю справу? Невже тобі зовсім не страшно?

Я важко зітхнула й відвела погляд. Через декілька секунд мовчання я знову подивилася на Тару і змилостивилася:

— Добре, давай так. Це востаннє, коли ти мені допомагаєш. Якщо я не маю рацію, я полишу пошуки й наступні два дні ми будемо заповнювати щоденники одна одної й наряджати твоє вовченя.

Тара підняла на мене невпевнений погляд.

Ми підійшли до дверей невеликої цегляної будівлі на краю селища. Тара вся зіщулилася й щось промичала про те, що ми дарма сюди прийшли. Я не зрозуміла, що вона має на увазі, доки не постукала у двері. Почулося незадоволене буркотіння й метушня. Заскреготали замки і двері відчинилися. На мене дивився невисокий чоловічок із маленькими круглими окулярами і вельми бридкою фізіономією. Він презирливо скривив губи.

— Здрастуйте, пане Руні, — ледь чутно пробелькотіла Тара. Я що, почула у її голосі нотки страху?

— Чого вам? Музей закритий на реконструкцію. Приходьте через два тижні, — роздратовано буркнув він.

— Добрий день, — ввічливо посміхнулася я, утім, цього він ніяк не заслуговував, — вибачте за те, що ми вас турбуємо, я журналістка з газети… «Історія країни», — так… треба запам’ятати, що придумувати назви не моє, — я не зможу чекати два тижні, адже я скоро від’їжджаю. Але мені б дуже хотілося написати про ваше селище. Можливо, ви погодитеся зробити нам невеличку екскурсію.

Він підняв брову. Спочатку подивився на мене, потім на Тару, яка вся зіщулилася, потім знову перевів погляд на мене і… розреготався. Через кілька секунд його обличчя несподівано прийняло серйозний, навіть загрозливий вигляд, і він суворо фиркнув:

— Забирайтеся звідси!

Двері зачинилися раніше, аніж я встигла щось заперечити.

Тара зніяковіла ще більше, але здаватися було ще рано. Не дарма мене познайомили майже з усім селищем.

Так, я пішла до сільського голови. Не дивлячись на те, що знайома я була лише з його дружиною, Зоряною, сільський голова виявився дуже приємним чоловіком і майже силком змусив мене випити з ними чаю. А коли я повідомила, що мене, нещасну й маленьку, не впустили до музею, він так розлютився, що, навіть не дочекавшись пирога, про який торохтів увесь час, кинувся на вулицю. Ми з Тарою ледь встигли за ним. Сільський голова почервонів і ніби надувся ще більше, із силою пересуваючи свої сто кілограмів ваги по подвір’ю.

Він увесь час розгнівано буркотів щось про те, що Руні зовсім знахабнів, а коли ми підійшли до музею, просто підлетів до дверей і почав із силою тарабанити в них. За дверима почувся злий рик і вони із силою розчахнулися. У проході з’явився той самий Руні:

— Я ж чітко сказав вам забиратися!!! — крикнув він, обпалюючи нас ненависним поглядом. Але через мить його очі роз’яснилися і він ошелешено втупився в нашого супутника. Сільський голова насупив брови і грізно гаркнув:

— Заспокойся Руні! Чому ти не дав цим дівчатам увійти?

— Тому що це не прохідний двір, це державне місце! — викрикнув він у відповідь, ще і притупнувши ногою.