Глава 18

Голова знову розколювалася, ніби намагаючись помститися за мої витівки. Я насилу розплющила очі, й переді мною відкрилося блакитне небо, по якому пливли молочні хмаринки. Я лежала у високих бур’янах, розгублено кліпаючи очима. О, та хмаринка схожа на мого кота… У Барсика такий же короткий хвіст і пухнаста мордочка. Пф… до чого тут Барсик? Я насилу підняла руку й доторкнулася до лоба. Шишка. Що, дідька…? Секунда, дві. У голові мляво почали спливати нещодавні події. Я відключилася? Скільки я тут пролежала? День? Тиждень? Де Олех? Я втомлено підвелася. Голова віддячила мені гострим болем у скронях. Я похитнулася й ковзнула поглядом у пошуках мого супутника. Біля воріт не було нікого. Ні коней, ні Олеха. Я широко розплющила очі і схопилася за голову. Злиняв, чортів боягуз! Як мені тепер дістатися додому? Я… я ж зовсім не знаю дороги…

Позаду скрипнули двері. Я здригнулася й різко сіла, вмить зникнувши в кущах. Дихання прискорилось, тому я затулила рота руками, щоби не видавати зайвих звуків і застигла. Двері зачинилися й на старій бруківці почулися кроки. Хто це? Чудовисько? Я засунула голову в кущі і примружилася. Крізь гілки я помітила, як повз пропливає фігура в темному плащі, її голова була накрита капюшоном, тому я не могла розгледіти обличчя. Фігура попрямувала до воріт. Потім із плаща виринула рука, цілком людська, без гострих кігтів там і все таке. Фігура доторкнулася до замка й ланцюг вмить розпався. Я вражено підкинула брови. Ця істота навіть не використовувала ключів. Що таке діється в цьому селищі? Я не вірю в магію, я не вірю в магію! Фігура виплила на подвір’я й попрямувала до лісу. Я дочекалася, доки вона зникне з поля зору, і швидко виповзла з бур’яну. Тепер треба забиратися звідси й більше ніколи не шукати пригод. Ніколи!

Я перестрибнула через кущі й кинулася до виходу. Інстинкт збереження кричав мені, що треба якомога швидше бігти подалі від цього місця. Але, опинившись біля огорожі, я не втрималася і схопила в руки замок. Я лише гляну… Я знову уважно роздивилася його, але нічого особливого не відмітила. Я розпачливо стиснула губи й ковзнула поглядом по ланцюгу. На цей раз він висів трохи по-іншому і я помітила те, що минулого разу сховалося від моїх очей. На одному з кілець був маленький засув. Треба було просто натиснути на нього, щоби ворота відчинилися. Я фиркнула, червоніючи від злості й сорому. Ніякої магії, просто неймовірно простий фокус. Але навіщо це комусь потрібно? Хіба що… Я спантеличено подивилася в слід таємничій фігурі. Хіба що хтось хоче, щоби це місце здавалося давно забутим і недоторканим. Але хто?

Я впустила ланцюг і цілеспрямовано попрямувала до лісу. Я намагалася йти безшумно, але палички раз у раз тріскалися в мене під ногами. Нарешті в далині промайнула темна постать. Я одразу ковзнула за дерево й набрала в груди якомога більше повітря. Якщо бути відвертою, я не дуже сподівалася її наздогнати.

Я трималася на відстані, іноді ховаючись за деревами. Фігура не оберталася і, схоже, нічого не помітила. Силует швидко пересувався і плащ розвивався в такт його крокам. Мені доводилося бігти, аби встигнути за ним. Через листя дерев пробивалося сонячне світло. Птахи перемовлялися гучним цвіріньканням. Вітер танцював із деревами в химерному танці. Фігура наблизилася до бурхливого струмка, через який перекинувся дерев’яний місток. Я сховалася в декількох метрах і притихла. Силует сперся на поручні й подивився на воду. Срібляста водичка тихо струменіла, ніжно окочуючи каміння. Я примружилася, намагаючись розгледіти обличчя загадкової істоти, але марно. Я зробила крок уперед і швидко ковзнула за інше дерево. І раптом сторопіла в здивуванні. До речі знайомий… плащ… Вчора… Невже це чоловік, з яким я вчора зіштовхнулася?! Я сперлася на дерево й розчаровано зітхнула. Зізнаюся, я все ще очікувала побачити якогось чудовиська Франкенштейна, але тепер усе стало на свої місця. Цей хлопець вирішив скористатися наївною вірою жителів у безглузді легенди й поселився в цьому замку. А можливо… він сам їх і плекає… Цей ворон… це могла бути його витівка. Якщо б його… сфотографувати… Я опустила погляд у телефон і несподівано щось промайнуло перед моїми очима. Тверді руки із силою втиснули мене в дерево. Я скрикнула і спробувала вирватися, але марно. Серце налякано калатало, розливаючи по тілу адреналін. Я зустрілася поглядом із жахливими темними очима. Незнайомець болісно впивався нігтями в мої плечі. Його втомлене бліде обличчя, покрите густою щетиною, розсікав старий потворний шрам, волосся стирчало дибки, а очі здавалися якимись дикими й напрочуд спокійними. З під довгого плаща виглядала рушниця. Я напружилася, ковзнувши по ній поглядом. Може… він мисливець? Так, а ще, може, це він вбивав усіх тих дівчат. Тіло скам’яніло від жаху і я перелякано втупилася в його очі. Незнайомець свердлив мене лютим поглядом, важко втягуючи носом повітря. Я зібралася із силами і знову спробувала смикнутися:

— Відпустіть мене!

Він стиснув мої плечі ще сильніше, від чого я жалібно зойкнула. У його очах блиснув гнів і нарешті він звільнив мене від своєї залізної хватки. Я потерла уражене місце й обпалила його грізним поглядом.

— Навіщо було на мене накидатися?

— Ти слідкувала за мною, — суворо гримнув він, не відводячи від мене крижаних очей.

Я відкрила рота і збентежено пробелькотіла:

— Не будьте таким самозакоханим. Я вивчала дерева. Я дендролог і мені треба написати дипломну роботу…

Його губи скривилися у відразі й він рикнув суворим голосом:

— Якщо тебе прислав він, скажи, що план не спрацював!

Я насупилась, напружено намагаючись зрозуміти, про що цей пришелепуватий говорить.

— Він?

Хлопець стиснув губи сильніше й розлючено втягнув носом повітря: