Глава 17

Голова розколювалася. Це нахабне сонце світило в очі і відчайдушно намагалося мене розбудити. Я всіма можливими силами протистояла цьому.

Де вони? Де вони?

Тихі добрі слуги світлої моєї сторони,

Де вони? Де вони?

Знайте, мене обсіли леви,

Знайте, тут,

Де я замітала, виступив бруд.

ААА! Ця пісня тепер вже не моя улюблена. Хто це дзвонить о… я розплющила одне око й подивилася на настінний годинник.

О другій годині дня? Я піднялася на ліктях і, безсоромно скидаючи все, що стоїть на моєму шляху, вхопила слухавку.

— Алло, — ледве видавила із себе я.

З динаміків пролунав стривожений хриплий голос:

— Добридень, ви… — він на хвилину замовк, потім повернувся, — Ганна?

— Так це я.

— Це Олех… я передумав. Я згоден вас відвести до замку, якщо ви не проти їхати з таким відчайдушним п’яницею.

Я змучено підняла очі. Це просто чудово, але дідько, ну чому зараз, коли я не здатна піднятися з ліжка?

— Дякую. Я обіцяю, вам треба тільки відвести мене туди, далі я сама.

— Добре, зустрінемося о третій біля бару.

Я відчула, як мій організм уперто протестує і слабко прошепотіла:

— О четвертій.

Не знаю як, але я прийшла в призначене місце вчасно. Олех стояв біля його улюбленого бару й запрягав коней. Я на секунду завмерла. У будь-який інший час я б, може, і була в захваті, але не думаю, що в моєму стані це дуже хороша ідея. Олех посміхнувся, побачивши мене:

— Добридень, пані, ваша карета.

Я ще раз оглянула віз.

— Схоже, хрещена фея була не в настрої.

Ліс і справді був дуже густий, зокрема завдяки величезним кронам дубів. Вони велично височіли над іншими деревами, розкидали свої широкі гілки і грізно шаруділи листям, демонструючи свою силу. Я наполегливо дивилася по сторонах, намагаючись запам’ятати дорогу. Але єдиним орієнтиром були дерева… дерева… і ще раз дерева, тому я раз у раз відволікалася від свого завдання й думала про щось інше. Про м’який диванчик, наприклад. Олех уміло керував кіньми, які ліниво брели вздовж лісу. Я повернулася до нього і трохи нахилила голову:

— Чому ви передумали?

Олех відволікся від дороги й перепитав:

— Чому я подзвонив?

— Ну так. Ви не виглядали, як людина, яка може змінити своє рішення…

Він зітхнув:

— Алан… ви вже знайомі з ним, чи не так?

Я насторожилася. Після вчорашнього, на жаль, більше, ніж хотілося б. Не так вже й багато хлопців вкладали мене п’яну спати. І так, мене це бісило.

— Тааак… — з підозрою протягнула я.

— Він мене… — Олех кашлянув, — переконав вам допомогти.

Я насупилася, уважно дивлячись на нього:

— Але я не розумію, навіщо це йому?

Хлопець знизав плечима й ніяково кашлянув.

— Алан… просив не казати вам про його участь.

Я кивнула.

— Не турбуйтеся, я вмію берегти таємниці.

Олех вдячно кивнув. Я стиснула губи, замислено поглянувши на ліс. Так, отже, подякувати Алану не вдасться. Хоча, це на краще. Не хотілося б взагалі з ним бачитися після вчорашнього. Я знову подивилася на Олеха і спитала обережно:

— Тоді, два роки тому, чому ви пішли до того замку? Вам було не страшно?

— Я був занадто злий для того, щоби боятися.

Я трохи насупилася:

— Злий?

Олех поглянув на мене й мовив важко:

— Я кохав її, — Олех опустив голову й розпачливо промовив, — те, що сталося… досі не вірю, що це так. Це був як сон, як осліплення…

Я сторопіла, відчуваючи, як по спині пробігає бридкий холод. Мозок почав кволо переварювати інформацію. Те фото… у кімнаті Лани… на ньому був зображений Олех. Я набрала в легені повітря і витиснула із себе.

— Лана. була вашою дівчиною?

Він стиснув губи й важко кивнув:

— Так.

Я відвела очі, відчуваючи, як провина підступає до горла. Тепер мені було соромно через усе, що я про нього думала. Дідько, він має повне право бути відчайдушним п’яницею. Це для нього єдиний засіб впоратися з болем…

— Вибачте, — тихо промовила я. Олех замислено дивився перед собою, повільно хитаючись на возі. Я стисла губи. У людини болісні спогади. Не варто його діставати. Мовчи, мовчи, мовчи:

— Що ви там побачили? — випалила я на одному диханні.

Олех швидко пробурмотів:

— Нічого… нічого, — він опустив очі й захитав головою, — я просто злякався. Я… радий, що хоча б хтось вирішив туди навідатися. Я… впевнений, що там безпечно.

Я насупилася, збентежено спостерігаючи за ним. Спочатку Олех люто мені доводив, що в замку небезпечно, а тепер… запевняє зовсім протилежне?

— Але ж ви казали… що чудовисько є…?

Він посміхнувся, втомлено підіймаючи очі.

— Під горілкою я й не таке розповім.

Я зупинила на ньому недовірливий погляд. Олех дивився перед собою, вправно керуючи кіньми. Дивно. Дуже дивно.

Ми звернули на стежку й поїхали швидше. З-за дерев виринув замок. Величезний і моторошний тепер він вже не здавався таким недосяжним. Він височів на пагорбі, над швидким потоком струмка, похмурий та самотній. На якусь мить мені навіть здалося, що в його могутніх стінах і справді спить жахливе чудовисько. Раптом моя впевненість трохи похитнулася, але дороги назад не було… точніше була, просто це виглядало б трохи безглуздо.

Ми проїхали над струмком по дерев’яному містку, який втомлено прогнувся під вагою воза. І врешті коні зупинилися біля звивистих сталевих воріт. Я зістрибнула на землю й наблизилася до огорожі. До дверей замку вела запилена бруківка. На ній лежало листя, з побитих часом щілин протискувалася трава. По обидві сторони росли колись рівні кущі, де-не-де з них виринали старовинні ліхтарі. По кам’яних стінах замку розповзався плющ, усі віконця дивилися на мене мертвою темнотою, а кам’яні сходи, які вели до парадних дверей, охороняли два мармурових лева.