Глава 16

Темні вулички освітлювали тьмяні ліхтарі. Я бігла по порожній дорозі. Усі хати, ніби мерці, споглядали за мною крізь темні вікна. Село ніби померло. Невже всі пішли на день народження Тари? У такій гробовій самотності мені було і справді страшнувато. У голові одразу почали виринати фотографії загиблих дівчат і це зовсім збило мене з пантелику. Я пішла швидше й ковзнула в тунель під мостом. Мої кроки відбилися від кам’яних стін і забриніли в скронях. Раптом спину залоскотав неприємний холодок і мене жахнуло відчуття, що за мною хтось спостерігає. Я озирнулася, шукаючи поглядом маніяка, і раптово врізалася в щось попереду. Коробка з подарунком випала з рук. Людина, яку я ледь не збила з ніг, впустила пакет. Той впав на землю й маленькі баночки покотилися по бруківці. Я подумки себе насварила й сіла навпочіпки.

— Вибачте. Зазвичай, коли я ходжу по вулиці, я дивлюся туди, куди йду, а не навпаки, — волосся закрило моє обличчя і я роздратовано заклала пасмо за вухо.

Незнайомець присів поруч і явно знервовано почав запихати свої речі назад до пакета. Я завмерла, спостерігаючи, як скляна колба підкочується до моїх ніг. Навіщо це…? Я підняла її, щоби розгледіти ближче. Незнайомець вихопив колбу в мене з рук і швидко сунув її до пакета з іншими дивними речами. Я вже приготувалася крикнути «агов», ображена, що моя допомога так негативно розцінюється, але вигук застряг у мене в горлі. По щоці незнайомця тягнувся потворний старий шрам, а його очі горіли здивуванням і… пекельним болем. Я сторопіла не в силах відвести погляд. Він дивився на мене так, ніби ми були неймовірно близькі. Це відбувалося лише секунду, але в мене не було сумнівів, що йому є що мені розповісти. У наступну мить незнайомець скочив на ноги і відвернувся, щоби піти геть. Я розгублено вигукнула:

— Стривайте!

Він зупинився:

— Ми… — я навіть не знала що сказати, –… знайомі?

— Ні.

Сухо кинув він через плече й розчинився в темряві.

Кафе «Вуйко» виявилося дуже приємним місцем. Уже стемніло, тому його маленькі дерев’яні віконечка і високі старовинні ліхтарі яскраво освітлювали двір. Біля кафе веселився величезний натовп. На міцних дерев’яних столах ледве вміщалася їжа і… алкоголь. Багато, багато алкоголю. Поки я шукала іменинницю, мені довелося поговорити з усіма моїми нещодавніми знайомими, кожен із яких змушував мене випити чарку. Я ледве позбулася тітоньки Неди, яка детально розповідала мені про те, як доїти корову. І під словом «детально» я маю на увазі дуже детально. Я поплелася до столу, відчуваючи, що голова вже потроху починає кружляти. Треба було терміново щось з’їсти. Це взагалі день народження Тари? Я хоч туди потрапила?

— Ганно! — крикнула Тара через увесь двір і кинулася до мене. Я зрозуміла, що від тарілки, набитої їжею, треба швидше позбуватися й за секунду до катастрофи поставила її на стіл. Тара ледь не збила мене з ніг і кинулася мені на шию.

— З днем ​​народження! — крикнула я і виставила перед собою коробку в надії, що та мене врятує.

— Що це?

— Подарунок, — обережно пояснила я й ніяково поправила скоч, який відклеївся від пакувального паперу, — я не зовсім вмію пакувати.

Вона невпевнено взяла його в руки.

— Ти ж вже подарувала мені сукню.

— Ну я взагалі думала, що ти мені її повернеш… — Тара спалахнула рум’янцем. Я знову себе насварила за невдалі спроби жартувати в цьому селищі й доторкнулася до коробки.

— Але потім вирішила, що вона тобі пасує краще. Поглянь, тобі це сподобається.

Тара підняла на мене свої величезні очі й на них несподівано накотилися сльози. Вона встала навпочіпки, доторкнулася до мого вуха мокрою щокою і прошепотіла:

— Ганна, вибач мене, вибач, будь ласка.

Я насупилася, намагаючись розтлумачити значення її слів. Погляд дівчинки на мить застиг на чомусь, що знаходилося за моєю спиною, і вона швидко забелькотіла:

— Дякую Ганна, я щось зовсім… — Тара провела рукою по обличчю, витираючи сльози, — розчулилася.

Я розтулила губи, щоби зауважити, що це зовсім нічого не пояснює, але раптом знайомий голос обірвав мене:

— Тара, тебе хочуть привітати Велет із сім’єю, — це був твердий голос Берти, яка раптом ніби матеріалізувалася в мене за спиною, — вони тебе вже чекають.

Жінка взяла Тару за руку й, посміхнувшись мені вже надто приємною посмішкою, потягла доньку за собою.

Я провела їх збентеженим поглядом. Щось у середині знову стискалося, викликаючи неприємне відчуття страху. Нарешті я зрозуміла що лякає мене в цьому селищі: і це зовсім не химерна легенда, замок чи загадкові смерті. Більш за все мене лякають люди, які тут живуть.

Свято було в самому розпалі. Я намагалася сховатися з тарілкою пиріжків, але мене викрили і змусили танцювати, потім співати, а потім пити якісь напої. Від кожної випитої чарки всі так скрикували, ніби я вкотре влучаю в десятку. Я не пам’ятаю, коли я ще відчувала себе так весело й безтурботно. Правда, я також не пам’ятаю, коли я ще так напивалася.

Усе миготіло перед очима, довкола стояв шум і я весело тупцювала під якусь українську народну пісню.

— Ой нема то краю, краю! Над ту Верховину! Там би мені погуляти! Хоч одну годину.

Я покрутилася на місті й мої очі раптом зупинилися на темному силуеті. Я кліпнула декілька разів, аби поліпшити картинку. Позаду натовпу стояв чоловік у довгому плащі… наче той самий пришелепуватий незнайомець, який збив мене сьогодні з ніг! На його обличчі лежала тінь від капюшона, але я якось відчувала, що він дивиться саме на мене. Я вже трохи випила… добре, я випила так, що вже ледве стояла на ногах, тому рушити до нього, аби з’ясувати, чого він витріщається, не виявилося для мене проблемою. Люди заважали мені просуватися. Я максимально спритно для свого стану ухилялася від них, але іноді все ж таки зіштовхувалася з перешкодами, через що голосно обурювалася. Я намагалася не загубити поглядом темний силует, який стояв удалині, але це було важко. Раптом мені загородив шлях товстий чоловік, який зупинився, аби погладити свої пишні вуса. Коли я його відштовхнула зі свого шляху, незнайомця вже не було. Замість нього на тому місті ріс зрізаний стовбур кривого дерева.