Глава 15

Я й без Алана знала, де мені потрібно шукати відповіді. Він зовсім не мав рації, вважаючи, що мені подобається вірити в ці нісенітниці. Відповідь була набагато простіша: мені просто було страшно. Так, я звичайнісінька боягузка! Тим паче в лісі було не особливо безпечно, враховуючи, що там загинуло декілька дівчат, і самій мені туди не хотілося йти ні за яких обставин! Але я знала людину, яка могла мені допомогти. Я зачинила двері своєї кімнати і швидко спустилася вниз по сходах. У вітальні я помітила Тару. Чомусь мені зовсім не хотілося з нею зустрічатися. Хоча ні, як би я не бажала це приховати, я її трохи боялася. Під час прощання вчора Алан ковзав по моєму обличчю дуже недвозначним поглядом і я вкрай своєчасно втекла до будинку. А сам факт того, що він мене проводжав додому, легко зможе здатися Тарі достатнім, аби видерти з мого волосся декілька пасм! Я спробувала висковзнути з будівлі, щоби вона мене не помітила, але марно. Тільки но я взялася за ручку, Тара скочила на ноги й кинулася до мене:

— Ганна.

Я зупинилася й подумки насварила себе за те, що відкинула ідею вилізти через вікно. Тара виглядала дуже стурбованою і я вже приготувалася захищатися, коли вона спантеличено пробелькотіла:

— Все, що я розповіла тобі… не зважай… я не повинна була тебе лякати, — вона посміхнулася, але їй не вдалося приховати хвилювання. Її голос трохи тремтів, — це просто місцеві легенди.

Так, те, що причиною її хвилювання була не я, мене заспокоїло. Я бадьоро посміхнулася.

— Не хвилюйся. Я не вірю в ці байки.

Вона в мить розквітла й радісно плеснула в долоні.

— Чудово! А тепер важлива новина: сьогодні дуже особливий день. — Вона кокетливо поглянула на мене. — Здогадуєшся?

Я нашорошилася. Сподіваюся, жертвоприношення перенесли на п’ятницю. Тара вирішила довго мене не мучити й вигукнула збуджено:

— Мій день народження!

Я не встигла нічого сказати, бо Тара накинулася на мене й почала обіймати. Я вирішила не псувати її оптимізму і відповісти так само натхненно.

Я трохи пострибала на місці й поплескала з нею в долоні… цього було достатньо, аби її задовільнити.

— Ти запрошена! — вигукнула Тара — Сьогодні о 7 годині. Приходь у кафе «Вуйко», — я кивнула, — о, і позич мені ту червону сукню.

Ту сукню, у якій я виглядаю, немов повія?

— Я тобі її дарую, — великодушно оголосила я.

Тара підстрибнула, захоплено плеснувши в долоні, і знову кинулася мене обнімати. Не можна робити цю дівчину занадто щасливою, це загрожує задухою.

Мені вдалося з’ясувати, де Олех проводить свій час. При чому знайти його там можна було з 8 до 8, як на роботі. Я зайшла в прокурений темний бар. Кілька людей сиділо за брудними столиками, попиваючи горілку. Над барною стійкою світилося табло з назвою закладу. Дебелий бармен протирав чарки, грізно насупивши густі брови. Я наблизилася до нього й посміхнулася якомога ввічливіше, аби мене не викинули з бару. Густі брови бармена поповзли догори й він осяяв мене посмішкою, продемонструвавши нечисленні зуби, які залишилися в його арсеналі:

— О, пані Ганна, — я вже не дивувалася, що мене тут знають люди, яких я ніколи не бачила, тому я просто почала.

— Добридень, я шукаю одну людину. Оле… х Гудимов, знаєте такого?

— Так он же він, на своєму звичному місці.

Бармен кивнув на чоловіка, що сидів за барною стійкою, понуро опустивши голову над чаркою з підозрілою рідиною бурого кольору.

Я вдячно посміхнулася й попрямувала до Олеха. Той спав… чи помер. Я обтрусила стілець, який, напевно, варто було б ще і продезинфікувати, і присіла біля чоловіка. Він ніяк не відреагував. Я нахилилася, щоби переконатися, що він все ще дихає:

— Олех Гудимов?

Він підняв голову. Цьому хлопцеві було явно не 25, як мені говорили, принаймні на 25 він не виглядав. Впале обличчя, мішки під очима, сальне немите волосся, борода, брудна борода, у якій заплуталося якесь сміття й зовсім тьмяні, мляві очі.

Він подивився на мене відсутнім поглядом і слабко кивнув:

—          Так, це я, — голос у нього був втомлений і байдужий.

—          Мені потрібна ваша допомога.

Він посміхнувся:

— Дівчина, повірте, ви переплутали, я вам нічим не можу допомогти.

— В тому то і справа, що допомогти мені можете тільки ви, — відрізала я.

Він трохи випростався:

— Що вам від мене потрібно?

— Я хочу потрапити в замок Айне.

Його губи розтягнулися в глузливій посмішці:

— Замок Айне? Знайшли до кого звернутися, до місцевого п’яниці…

Ці слова мене обурили. Цей хлопець був єдиною нормальною людиною у всьому цьому, Богом забутому селі, а що тепер із ним сталося?

— Так, я звернулася саме до вас, тому що ви були там, ви зібрали людей, забули про забобони! — Давай, штовхай промову, може, тебе ще оберуть мером, коли все закінчиться. Ну, де ж захоплення? Де піднесеність? Чому він дивиться на мене, як на божевільну?

— Звідки ви це знаєте? — нарешті запитав він, не відводячи від мене ошелешеного погляду.

— Це неважливо. Просто знайдіть у собі сили знову зробити це. Я думаю, я зможу довести цим людям, що ніякого монстра не існує.

— Існує! — раптом вигукнув він, трохи підвівшись.

Я теж схопилася:

— Тоді доведіть мені! Коли я дізналася про вас, я подумала, що ви єдина гідна людина в цьому селі, яка заслуговує на повагу, не розчаровуйте мене.

Олех зупинився поглядом на моєму обличчі й декілька хвилин мовчав. Нарешті він сів на стілець і знесилено зітхнув.