Глава 14

Далі я не думала, просто діяла. Я зістрибнула зі стільця і ​​кинула стопку газет у того, хто стояв позаду. Папір вдарився об мого нападника й посипався на підлогу. Я встала в стойку карате майстра й одразу про це пошкодувала. За мною стояв ніякий не Різник, а відносно безпечний Алан. Він дивився на мене як на недоумкувату. Я впала на стілець і схопилася за голову:

— Господи, Алан!

Алан підкинув брови і прокоментував, не забуваючи підкреслювати кожне слово відвертою іронією.

— Бачу, ми погано на тебе впливаємо, у тебе вже почалася параноя.

Я підняла на нього очі і скорчила гримасу:

— Я просто обережна й можу себе захистити у випадку небезпеки.

Алан вигнув брову, випромінюючи всім своїм виглядом сарказм.

— Папір. Так, ти дуже небезпечна. — Я ображено насупилась. Він продовжив, не вгамовуючись:

— Я бачу, бібліотеки тебе лякають більше, аніж хати божевільних.

— Це… просто…. — промимрила я розгублено, — ви вмієте створити атмосферу. У цьому селищі все так ненормально, що нормальне вже здається ненормальним! — Вилила я на одному диханні і згребла до купи газети, які валялися на підлозі. Мене бісив його глузливий погляд, хоча зараз Алан мав на нього повністю законне право.

Він трохи нахилив голову і примружився, ковзнувши очами по статті.

— Цікавишся… ярмарком пирогів?

Я важко зітхнула:

— Досі знущатися? Ти добре розумієш чому я тут.

Алан сунув руки в кишені і пхнув носком черевика газету.

— Знайшла щось?

— Можна й так сказати. Але… — я невпевнено озирнулася й збуджено прошепотіла: — Усі тут себе поводять так, ніби не помічають різних дивацтв… Ти ж розумієш, про що я…?

Алан примружився, піднявши куточок своїх губ.

— Тааак… Зараз я бачу… ти дуже дивна.

Я ображено фиркнула й відвернулася.

Алан, явно насолоджуючись собою, всівся на мій стілець та з награною цікавістю почав вивчати статтю. Я нашорошилася й зі злістю висмикнула газету з його рук. Алан підняв на мене задоволений погляд та склав руки на грудях.

— Добре, давай поговоримо.... Але за умови, що я проведу тебе додому.

Я підозріливо покосилася на нього:

— Серйозно? Навіщо воно тобі?

— Зараз темно й не хотілося б, щоби на тебе напав дикий звір.

Алан посміхнувся і в його посмішці майнуло щось кровожерливе.

Я склала руки на грудях і скорчила скептичну гримасу.

— Тобто ти захистиш мене від звіра?

Він легко знизав плечима:

— Принаймні зможу викликати лікаря.

Я прикусила губу, невпевнено покосившись на нього. Алан не викликав у мене особливої довіри, але, якщо чесно, мене тішила його пропозиція. Яким би скептиком я не була, мені все ж було страшно йти однією темними вулицями цього селища. Якщо боятися не вовків, то жителів однозначно.

Ми сиділи за столом один навпроти одного. Дощ усе ще несамовито бушував на вулиці. Маленькі крапельки стікали по вікну, залишаючи мокрі сліди на товстому склі. Бібліотекар зайшла в будівлю й сіла за свій стіл, з цікавістю поглядаючи на нас:

— Чого це вона? — прошепотіла я, трохи нахилившись до Алана.

— Видно, відчуває, що ти ненормальна, — відповів він, усміхнувшись — Що б ти робила, якщо б це вона до тебе підійшла?

Я важко зітхнула:

— Бігла б у Мексику. Боюся, у цьому містечку за напад на бабусю мене спалили б на багатті.

Я хіхікнула, нишком поглядаючи на бібліотекарку і знов подивилася на Алана, щоби сказати ще щось дотепне, але його погляд мене спантеличив. На мить мені здалося, що він дивиться на мене якось надто тепло й навіть трохи сумно. Я розгубилася, бо це було для нього вже надто нетипово.

— Що? — сполохано вигукнула я і знервовано поправила своє волосся.

Він усе ще бентежив мене своїм поглядом, не припиняючи посміхатися.

— Нічого. Ти просто гарна.

Я спалахнула рум’янцем, не знаючи куди себе діти.

— Е, чого це ти? — я підозріливо примружилася, — намагаєшся уникнути моїх розпитувань?

Алан склав руки на столі і трохи наблизився до мене, не відводячи очей від моїх вуст.

— Ні. Я просто сказав, що ти гарна.

Я зашарілася ще більше і знову відвела погляд.

— Дякую, мені приємно, але… досить.

Він насупився, з цікавістю споглядаючи за мною.

— Чого ти? Чому тебе це так бентежить?

— Я… це… просто…– я знервовано потерла руки, — я не знаю як реагувати.

— Ніяк. Це комплімент. Скажи «дякую» й ніжно посміхнись. Це ні до чого тебе не зобов’язує.

Я стисла губи, ніяковіючи ще більше. Алан незворушно відкинувся на спинку стільця й раптом заявив: