Глава 4

Сонце пробилося через морок і змусило мене розплющити очі. Я підвелася з ліжка й озирнулася. На цей раз прокидатися було набагато веселіше, ніж зазвичай. Можливо, це через те, що не треба йти на пари… хоча кого я дурю, це моя перша цікава подорож і все, як у кіно. Тим паче, згідно всіх правил канону, саме я головна героїня! Хоча, схоже, Петро-Педро конкурує зі мною за цю роль.

Я оглянула кімнату, яка в денному світлі здавалася ще гарнішою. Важке дерев’яне ліжко із шерстяною ковдрою, м’який килим, стара шафа, по якій звивалися вирізьблені візерунки. Я відчувала себе загубленою в часі. Нібито застрягла десь у 19 столітті. Я ступила на килим і мої босі ноги занурились у пухнасту вовну. Я навшпиньках підбігла до вікна, ледь доторкаючись до холодної дерев’яної підлоги, і подивилася на вулицю. Маленьке селище заполонили двоповерхові будинки, на центральній дорозі вже ходили люди, де-не-де серед похилих дахів виринали більші будівлі, певно, адміністративні споруди. Будиночки то спускалися, то підіймалися, утворюючи хвилю, і та, ніби розбивалася об ліс, який огортав усе довкола, ховаючи це маленьке селище від світу. Раптом почувся глухий стукіт у двері. Я здригнулася… навіть не знаю чому… Я спробувала поправити волосся, яке заплуталося й перетворилося в чудове гніздо для пташок. Звичайно, у мене нічого не вийшло, тому я просто відчинила двері.

Літня жінка з тацею в руках посміхнулася так широко, що на її щічках виступили ямочки.

— Ну прямо копія, — прошепотіла вона, не відриваючи від мене захопленого погляду.

Я здвинула бровами й ніяково посміхнулася:

— Що?

— Доброго ранку, моя люба, — уже голосніше гукнула вона й увірвалася в мою кімнату. Хоча, напевно, кімната була якраз її й це саме я увірвалася в неї сьогодні вночі. Жіночка поставила тацю на столик і повернулася до мене.

— Твій сніданок. Я не змогла змусити всіх тебе дочекатися, — вона махнула рукою й підкинула брови, — вони в мене дуже нетерплячі. Але ти не турбуйся, найсмачніше я залишила для тебе. Хоча Гудмунд норовив з’їсти всі кнедлики. Я буквально вихопила тарілку в нього з-під носа, — вона торохтіла так швидко й усі слова ніби були знайомі, але вона постійно ставила наголоси на якісь незвичні місця й через декілька хвилин я просто полишила спроби її зрозуміти. Я спробувала зазирнути за її плече, щоби побачити що ж такого смачненького вона мені принесла, але господарка надто швидко махала руками й це мені ніяк не вдавалося. — Ми запросили декілька друзів, так що ти не лякайся. Зазвичай тут тихо. Взагалі дивно тут бачити нові обличчя. Загалом із таких селищ зазвичай тікають, туристи для нас велика рідкість. Хоча, якось заїжджала одна пара…. Звідки ж вони були… Чи то з Австралії, чи то Америки…. Так-от, вони випадково забрели сюди. Ми їх нагодували, знайшли Родомира, який знає англійську мову. Він вчився в університеті. То ж він і балакав із ними, — на секунду вона замовчала, певно, щоби набрати повітря в легені. Я не могла не скористатися цим моментом і швидко вигукнула:

— Пробачте, що я так увірвалася до вас…

— Ні-ні, люба, нам приємно приймати гостей. Ми дуже-дуже раді твоєму приїзду. Ти навіть не уявляєш як, — вона це сказала так щиро, що в мене виникло відчуття особливої важливості. Можна навіть сказати, з’явився сенс існування. Хоча… це трохи дивно… Жіночка не приділила ніякої уваги моєму замішанню і продовжила у своєму звичному темпі:

— Мене звуть Берта, — вона посміхнулася і протягнула до мене руку. Я її обережно потиснула, сподіваючись, що після знайомства зможу поїсти.

— Мене звуть Аня.

Вона уважно подивилася на мене й потрясла мою руку.

— Дуже приємно.

Я витиснула із себе усмішку, відчуваючи якесь дивне занепокоєння. Нарешті, Берта закінчила трясти мою руку і всілася на ліжко. Вона підняла погляд на мене й поплескала по місцю біля себе, явно натякаючи, щоби я сіла. Я багатостраждально поглянула на тацю з їжею і всілася біля Берти.

— Ну, розповідай, як ти до нас доїхала, чи довго будеш гостювати? — вона швидко додала, — ми би хотіли, щоби ти трохи в нас побула. Ти гарна дівчинка й у нас є багато цікавого в селі, тобі просто необхідно подивитися. Не дарма ж ти заїхала в таку глибинку…

— Ну сюди мене завіз Петро. Ми з ним коханці й нам треба було десь сховатися від мого чоловіка, який планує його вбити, — я подивилася на неї й умить второпала, що не всі в цьому домі мають гарне почуття гумору. У Берти на обличчі застигло щось на кшталт посмішки, яка переходить у жах, очі округлилися і трохи вирячилися назовні. Утім, ця картина того коштувала. Я видавила із себе смішок і поспішила її заспокоїти:

— Пробачте, це я так жартую.

Вона все ще спантеличено розтягла губи й видала звук, дуже схожий на скрип розстроєного інструмента. Я закусила губу й повільно закивала:

— Насправді, я була б не проти трохи прогулятися.

Я вийшла з кімнати й зачинила двері. Коридор заливало м’яке денне світло. За широким вікном повільно коливалося дерево. Від його листочків відбивалося світло і їхні тіні танцювали на дерев’яній підлозі. Я ковзнула поглядом по низці дверей, які тягнулися вздовж коридору. Скільки тут взагалі кімнат? Раптом одні з дверей жалібно скрипнули, поворухнувшись від подиху вітру, і я помітила в щілині маленький столик, повністю заставлений чорними свічками… чорними… свічками? Я примружилася і, не відриваючи очей від загадкової кімнати, зробила крок, ще крок, ще… на моїй дорозі різко виросли сходи, у які я зненацька провалилася. Я думала, що буду скачуватися вниз, збиваючи все на своєму шляху, але щось мене зупинило.