Глава 3

Я стояла на скелі й дивилася в нескінченну далечінь. Внизу не було нічого, крім мороку. Я була дуже близько до краю і, здавалося, от-от упаду. Позаду шепотів ліс. Він не випускав мене зі своїх похмурих обіймів. Важкі гілки зловісно рипіли, навіюючи щось потойбічне. Раптом я почула хрускіт. Він пролунав зовсім поруч. Я обернулася, але в лісовій темряві не побачила нічого. Здалося. Я знову глянула в прірву. Просто стрибни. Я невпевнено поставила ногу ближче до краю. І знову хрускіт позаду. Я сіпнулася й різко озирнулася. У темряві виднілася розмита фігура. Собаки…? Та ні, вовк! Істота люто гарчала. Мої очі розплющилися, а з вуст вирвався крик.

— Аня, Аня.

Таксист тріпав мене за плече. Я розплющила очі й розгублено закліпала. Я навіть не помітила, як заснула. Неприємне відчуття від дивного сновидіння все ще сиділо в горлі. Я кинула стривожений погляд на вулицю. Дорогу огортав морок.

— Що, вже приїхали?

Петро кивнув на вікно:

— Боюся, сьогодні ми не доїдемо.

Я збентежено примружилась. Шлях застеляв густий туман. Усе виглядало, як у дешевому фільмі жахів. Зараз якраз час зупинитися в придорожньому мотелі й чекати на знівечену потвору з бензопилою.

— Туман? — здивовано промовила я.

— У цих краях таке часто буває, нічого не поробиш, гори, погода зовсім непередбачувана. Пам’ятаю, якось я проїжджав повз Долину…

Я його вже не слухала. У мене було два важливих запитання, над якими я ретельно міркувала: де ночувати й чи є сенс лізти на дерево, коли на тебе полює маніяк? На друге я дала відповідь «ні», а з першим у мене виникли проблеми і я перервала Петра запитанням:

— Будемо ночувати в машині?

Він затнувся, глянувши на мене трохи ображено.

— Вас не дуже цікавить погода, чи не так?

Я прикусила губу і знову стривожено покосилася на вікно.

— Просто мені трохи моторошно і я хочу зрозуміти, чи потрібно шукати якийсь засіб оборони.

Петро знову доброзичливо усміхнувся:

— Не турбуйтеся. Ми майже доїхали до селища… — я розповідав вам… — там живуть мої друзі. Пропоную перепочити в них. Зараз їхати горами небезпечно. Це єдине, чого вам варто боятися.

— Якщо там є їжа, я згодна.

— Думаю, для вас знайдуть пару пацюків, — Петро підморгнув мені й завів двигун. Я зморщила носика. Як для старичка, він дуже часто мне підколює. Треба не відставати.

Таксі закректало й рушило серпантином, застеленим молочною імлою. Через хвилин десять воно звернуло на вузьку дорогу, викладену щебенем. Минувши похилу табличку зі стертою назвою містечка, авто викотилося на погано освітлену вулицю. Навколо замиготіли силуети невеликих будиночків. Машину захитало. Вона скакала на вибоїнах у дорозі і я ледве утримувалася на сидінні, щоби не вдаритися головою об дах. Проте мені так і не вдалося уникнути цієї похмурої долі. Я зіщулилася від болю, незадоволено потерши маківку. У Петра ж, схоже, був імунітет до сільських доріг і він безтурботно хитався в різні сторони разом із машиною, тихо підспівуючи Армстронгу. Нарешті, таксі сповільнилося й ми завернули до двоповерхового будинку, який обороняв кволий парканчик.

Доки водій порався з моєю валізою, я поглянула на хату. Велика кам’яна споруда справляла враження солідного будинку. Якщо б не сарай із худобою на задньому подвір’ї, я б подумала, що тут живуть екстравагантні багатії. Світло було вимкнено і я не могла навіть уявити, як господарі відреагують на несподіваних гостей. Не виключено, що чоловік у ковпаку та з гвинтівкою змусить нас шукати кращої долі десь у лісі.

Петро, нарешті, витягнув мою сумку й ми попрямували до входу. Двері були незамкнені. Може, просто пограбуємо їх і навтьоки, як Бонні і Клайд? Я подивилася на добродушного Петра й зайвий раз пораділа, що іноді думаю, перед тим, як бовкнути.

Коли двері прочинилися, ми опинилися в просторій вітальні. У сутінках я небагато розгледіла, але камін і вишукані меблі справили на мене неабияке враження. Я намагалася ступати якомога тихше, утім, у Петра були інші плани. Чоловік кинув мою валізу на підлогу, позбавившись невимовного тягаря та без зайвих церемоній гукнув на увесь дім:

— Гудмунд!

За дверима біля каміна спалахнуло світло, і хтось, лаючись, посмикав ручку. Двері відчинилися і в проході з’явився невисокий стариган. Він, щось бурмочучи собі під ніс, намагався натягнути халат. Через декілька секунд марних спроб він підняв очі й роззявив рота, зовсім забувши про свою боротьбу.

— Педро? Чому тебе завжди сюди заносить так пізно?

Господар кинув грізний погляд на старови

нний підлоговий годинник і виправився:

— Точніше рано.

Петро, який несподівано перетворився на Педро, усміхнувся:

— Перевіряю тебе, старий сонько!

Суворе обличчя господаря несподівано осяяла радісна посмішка.

— Ну ж бо, йди сюди, хитрий лис! — вигукнув він і кинувся обіймати 

давнього друга.

— Що на цей раз? Знову на полювання чи хочеш зустрітися з Ріною? — стариган глузливо підморгнув.

— Та ні. Ось не спиться київським дівчатам, — Петро зробив крок у сторону, представляючи мене як винуватицю приїзду. Я привітно посміхнулася й навіть махнула рукою, але реакція Гудмунда повністю збила мене з пантелику. Він відсахнувся й заціпенів. Я могла б припустити, що це через мою невимовну вроду, але жах у його очах не дав моїй самооцінці піднятися так високо. Гудмунд дивився на мене так, ніби я привид його бабусі… у костюмі Елвіса Преслі.