Глава 2

Гальма вхопилися за рейки, вперто зупиняючи поїзд. Я трохи стрепенулася, приходячи до тями, і кинула збентежений погляд у вікно. Це… це не Кваси! Я скочила на ноги, розгублено озираючись. Повз гордовито прокрокувала провідниця. Я кинулася до неї.

— А коли Кваси?

— Ми їх вже проїхали, — буркнула вона чомусь незадоволено, — це Рахів.

Я роззявила рота, відчуваючи, як розчарування повільно засмоктує мене. Я обперлася на стінку і провела рукою по скуйовдженому волоссю. Дідько-дідько-дідько! Я розгублено ковзнула поглядом по знайомому вокзалу, який метушився за вікном, і витягла з кишені телефон. Опiв на третю ночi. Чудово. Якщо про це дізнається мати, навряд чи знову поїхати до Києва буде так просто. Доведеться мені навчатися в Рахові. На якогось лісознавця. Я стрепенулася від однієї думки про це. У кишені ще лежали гроші, які я економила на подорожі по всьому світу. Але не думаю, що 200 гривень така суттєва сума, щоби ночувати на вокзалі в Рахові.

У метушні я ледве протиснулась зі своєю валізою через неспокійний натовп. Ухилившись від гітари якогось вуличного співаки і прошмигнувши повз ниючого жебрака, який збирав гроші на лікування від алкозалежності, я вирвалася на вулицю. Тут було навдивовижу тихо. Я вдихнула прохолодне повітря, оглядаючи знайому площу. Люди розбрідалися хто куди. По дорозі проїхало самотнє авто, освічуючи фарами тьмяний асфальт. Кілька машин мирно дрімали біля тротуару.

Я підійшла до найближчого таксі. У ньому солодко спав водій, поклавши ноги на кермо. Я постукала по склу. Він не відреагував. Я постукала голосніше. Чоловік сіпнувся, відкрив очі й кинув на мене сонний погляд.

Я показала жестом, щоби він опустив вікно. Водій розгублено покрутив ручку, ніби ніяк не метикуючи, що ж такого можуть хотіти від таксиста біля вокзалу.

— Скільки до Кваси? — ввічливо запитала я. Він усміхнувся.

— Кваси? О другій годині ночі? Дівчинко, ти не знайдеш людини, яка попре в таку далечінь так пізно, — пробубонів водій і, загорнувшись у куртку, зручно примостився на своєму кріслі, більше не зацікавлений у моїй персоні.

Ця відповідь мене не задовольнила і я попленталася далі. Але в кожній машині мене чекали ті ж відмови. Нарешті я підійшла до старенького таксі, яке стояло подалі від інших. Зазирнувши у вікно, я побачила чоловіка років шістдесяти. Він гортав газету під тьмяним світлом лампочки. Я постукала у вікно. Чоловік кинув на мене погляд і привітно посміхнувся:

— Добридень, вам допомогти?

— Так, мені потрібні ключі від вашої машини й усі гроші. Та швидко.

Водій нахилив голову й поцікавився:

— І що ж ви зробите? Розіб’єте мені фару?

— Я ще оббивку можу подряпати.

Він засміявся. Я розчаровано насупилася. Ніхто мене не сприймає серйозно. Це був єдиний шанс потрапити у Кваси. Піду шукати собі місце біля жебраків.

— Куди ж ви так відчайдушно намагаєтеся потрапити?

Я зіщулилася, краще кутаючись у свою тоненьку курточку:

— Мені потрібно у Кваси. Дуже-дуже.

Таксист важко зітхнув, подумав якусь мить, а потім врешті змилостивився:

— Не треба погроз. Я довезу вас на добровільній основі.

Я радісно посміхнулася, утім, залишившись при думці, що він усе ж таки злякався за свою оббивку. Водій вийшов із машини й відчинив багажник. Він був заповнений якимись трубами, старими інструментами й іншим водійським мотлохом. Пахнуло це таксі зовсім як машина мого тата. Чоловік узяв валізу і гравітація притягнула його разом із сумкою назад до землі. Він, схоже, не очікував, що жіноча здатність запихати речі в маленький простір виявиться такою здібною. Водій, пихкаючи й перевалюючись, закинув валізу в багажник і спробував її заштовхати усередину.

— Ви звідки? — запитав він, певно, аби відволікти мене від його нечемного поводження з моєю сумкою.

— Ваші міркування?

Чоловік втиснув валізу в багажник і окинув її оцінюючим поглядом:

— Судячи з усього, ви пограбували магазин одягу й тепер тікаєте від переслідування…

Я посміхнулася.

— Я з Києва.

— Це я теж припускав.

Таксист відчинив задні дверцята й запросив мене до машини.

Дерева монотонно миготіли перед очима. Ми вже півгодини їхали гірською дорогою, яку огортав густий ліс. Я дивилася у вікно, відважно змагаючись зі сном, який усе ближче і ближче підкрадався до моєї свідомості. На радіо тихо наспівував Луї Армстронг. Його хриплий голос приємно розливався по моєму тілу. Я помітила, що засинаю і труснула головою, аби відігнати мрійливе забуття.

Я кашлянула і випросталася.

— Ч-чому ви погодилися… мене відвезти?

Таксист трохи повернув голову, прислухаючись до мого втомленого голосу, і знову подивився вперед, на дорогу.

— Недалеко від вашого містечка знаходиться одне селище. Там живуть мої друзі, яких я давно не бачив. Ви стали приводом до них завітати.

— О, так, може, ви мені ще заплатите. Ну… як подиху долі.

Він засміявся, поглянувши на мене в люстерко.

— Так, без вас я навряд чи туди б навідався в найближчому майбутньому, — мовив водій, певно, пропустивши повз вуха ідею мені заплатити. Він помовчав якусь мить, а потім додав: