Глава 35

Я бродила по спаленому замку і збирала все, що ще мало хоча б трохи знайомий вигляд. Педро вперто ходив слідом, не полишаючи мене ні на секунду. Я намагалася виглядати невимушеною, але мої червоні очі ніяк не хотіли притримуватися цього плану. Звичайно, я не розповіла Педро про вовкулак… і моє захоплення одним із них… мені вистачило лише сказати, що дуже гарна людина, можливо, загинула і він одразу натиснув на газ. Я підняла з підлоги обвуглену подушку і шморгнула носом. Тепер уся ця історія виглядала зовсім не так, як здавалося спочатку. Дівчат вбивав шалений орден, у замок мене відправили жителі, Грендель не хотів шкодити Хейвану… чорт забирай, може Викрадач не вовкулака??? Що якщо він просто надто волохатий… іноді…

Я закусила губу, оглядаючи те, що раніше було їдальнею. І де мені тепер його шукати? Сподіватися, що Хейван приїде до мого університету й буде заглядати в кожну аудиторію в надії знайти мене, було б неабияк безглуздо. Я притиснула до себе увесь мотлох, який знайшла, і потерла мокру щоку об плече. А чому б і ні? Він же не може просто зникнути… адже він винен мені гроші, за партію в покер…

Я ще раз витерла щоку і штовхнула плечем двері в кухню. Я зробила декілька кроків і раптом зупинилася. На підлозі лежала обвуглена дощечка для нарізання. Це… це… щось що він тримав у руках… Моє самовладання умить розсипалося і сльози покотилися по обличчю. Я впустила все, що зібрала, доки ходила й затулила долонями очі. Педро умить заметушився навколо мене, зовсім не тямлячи що робити.

— Не плач, не плач, дитинко, — затараторив він, стурбовано водячи рукою по моїй голові. — З боку твого друга було б нерозумно залишатися біля замку. Напевно, він десь у безпечному місці.

Я підняла погляд і сторопіла.

— Безпечному місці… — пробелькотіла я. Педро посміхнувся, щасливий, що йому вдалося зупинити істерику, і швидко додав:

— Так, десь, де його не знайдуть жителі.

Я округлила очі. Тьмяний вогник надії прослизнув у серце і змусив мене схопитися й пошкутильгати до сходів.

— Ну звичайно! Безпечне місце!

Я натиснула на ручку. Двері не піддалися. Я налягла сильніше. Нічого. Я стиснула губи й із силою врізалася у свою перешкоду.

— Тихше-тихше, — промовив Педро, відсуваючи мене в сторону. Я потерла уражене плече й обпалила двері ворожим поглядом. Мій напарник зробив крок назад і одним точним ударом ноги звільнив нам прохід. Я застигла, ошелешено дивлячись на Педро. Той трохи нахилив голову й урочисто запросив мене увійти. Я утрималася від коментарів про священика-месника і швидше заскочила в кімнату. Вогонь проник навіть сюди. Мої речі перетворилися на попіл, по стінах тягнулася сажа. Я залізла під ліжко й витягла звідти круглу жерстяну коробочку з-під печива. Педро повільно наблизився до мене. Я всілася на підлогу й, ледь стримуючи сльози, дістала з неї щоденник Рози.

Завдяки Педро я запам’ятала, де північ, де південь. Тепер треба було тільки не переплутати назви. Навіщо ця дивна жінка намалювала карту місцезнаходження печери, я досі не розуміла. Хто б знав, що це взагалі комусь знадобиться. Згідно її дивним малюночкам, треба було їхати вздовж річки на північний захід, доки не натраплю на величезну зірочку на паличці, також відому в народі, як вітряк. Я вирішила поїхати сама, незважаючи на те, що надможливості Педро могли б стати в нагоді. Якщо чесно, мені просто не хотілося, щоби він бачив, як я ридаю, не знайшовши Хейвана в печері.

Я заскочила на квадроцикл і після декількох теплих обіймів із Педро, вирушила в дорогу. Я не знаю скільки їхала, але сонце, яке було моїм єдиним орієнтиром, трохи змінило місцезнаходження. І це мене турбувало. Я неслася вздовж бурної річки. Холодний вітрюган бив у обличчя, а квадроцикл так хитався, що іноді здавалося, повалиться у воду. Я стиснула кермо сильніше й із кожною хвилиною все впертіше давила на газ. Нарешті з-за пагорбу виринув покинутий млин. Я декілька разів підскочила на купинах, вже зовсім не пригальмовуючи, і зупинилася біля нього. Мрячив дощик і все навколо ніби тануло в присмерках. Двері вітряка втомлено хиталися в різні сторони. Його лопоті були зламані й повільно рухалися від ярих подихів вітру, жалібно поскрипуючи. Сподіваюсь, що Роза мала на увазі саме цей млин, бо якщо ні, і вона намагалася зобразити щось інше, то в цієї жінки великі проблеми з образотворчим мистецтвом, а в мене закінчиться бензин і я стану мауглі. Я витягла з кишені карту і швидко її розгорнула. Пожовклий папір покрився маленькими краплинками дощу, який трохи змазав чорнила. Я примружилася. 250 метрів на північний схід. Я зіскочила з квадроциклу й рішуче покрокувала до цілі.

Один, два, три… Нога пульсувала від гострого болю й на бинті, яким Педро перемотав мою рану, виступила багряна кров. Дивно, але зараз я не відчувала звичного запаморочення. Схоже, скоро я нарешті зможу спокійно здавати аналізи. Хоча, після того, як я розбила собою вікно, мене взагалі буде важко чимсь налякати! Окрім павуків. Не люблю їхніх маленьких лапок.

Я занурилася в ліс. Мене оточили дерева. Вони здіймалися до неба, ніби споруджуючи наді мною зелену стелю. Їхнє листя обурено шаруділо, а вітер проносився між стовбурами й іноді здавалося, що хтось жалібно стогне. Несподівано усередину закралося неприємне відчуття. Чи не більш логічно для Хейвана було б доїхати до міста і зняти якийсь номер у готелі? Сидіти пораненим у брудній і холодній скелі не дуже приємно, та ще й коли до неї так важко дістатися. Я відчула, як ідея знайти печеру, яка спочатку мені здалася єдиним і найкращим варіантом, умить перетворюється на нісенітницю. Але хто послухає здоровий глузд?

Я відрахувала 200 кроків і нарешті помітила щось схоже на малюнок на карті. У підніжжя крутої скелі лежав величезний камінь, оброслий мохом. Звичайно, я не могла бути впевнена, що він також саме те, що мені потрібно, утім, я принаймні дібралася до якоїсь скелі. Я підняла очі й невпевнено ковтнула. Догори було метрів 30 крутого підйому, а я точно не могла назвати себе скелелазом.