Глава 34

Я хиталася на ковдрах і намагалася впоратися з вітром, який нещадно кидав мене в різні сторони. Натовп унизу гомонів. Піді мною палало величезне вогнище, яке повільно проникало до замку. Вітер розгнівано тріпав моє волосся. Руки скам’яніли і я ледве трималася за тканину. Страх бушував усередині, але я вперто рухалася до своєї мети. Раптом вітер скажено завив і з силою вдарив мене об стіну. Я врізалася в холодне каміння. Руки ослабли і я поповзла донизу. Я закричала, вп’явшись кігтями в мотузку. По щоках покотилися сльози. Я подивилася на свій шлях і заціпеніла. До землі було ще далеко. Мої ноги ніби звисали над нескінченною безоднею. Я заплющила очі і притиснулася підборіддям до мотузки. Все добре, все добре. Я декілька разів глибоко зітхнула, розплющила очі й мене пронизав страх, ще сильніший за той, який бушував раніше. Переді мною стояли величезні вікна бальної кімнати. За ними два чудовиська з останніх сил билися, задихаючись від густого диму, який заполонив увесь зал. Мій перевертень ледве тримався на ногах, постійно кашляючи і слабко ухиляючись від нападів. Хейван… Я не думала ні секунди. Я із силою відштовхнулася від стіни, відлетіла і врізалася у вікно. Ноги охопив гострий біль. Я відпустила мотузку й повалилася на підлогу. Зверху посипалося бите скло. Усе тіло нестерпно запалало від численних ран. Я застогнала і, ледве дихаючи, повернулася на спину. Мої очі ковзнули донизу. Зi стегна стирчав шматок скла. Мною знову оволоділа паніка й у горлі застрягла огидна нудота. Я із силою заплющила очі й видихнула. Руки тремтіли і свідомість повільно танула. Можливо, перед тим, як стрибати, було варто й подумати секунду…

Раптом, до ще досі світлого куточка моєї свідомості, долинуло жалібне виття. Запаморочення вмить відступило, я отямилася й підняла голову. У темному димі силует величезного вовка здригнувся й повалився на підлогу.

— Хейван, — слабко прошепотіла я.

Алан важко дихав, переможно височіючи над своїм ворогом. Я витягла з задньої кишені пістолет і направила його на вовкулаку. Руки тремтіли, я з усіх сил намагалася прицілитися. Алан нахилився, схопив Хейвана зубами за хутро й потягнув до виходу. Я нерішуче торкнулася курка пістолету. Чому він його не залишить вмирати? Я хитнула головою, намагаючись відігнати від себе дивне відчуття, але воно не відступало. Я примружилася. Алан з усіх сил вперто волочив несвідомого Хейвана до дверей… Вбити… він міг його вбити коли завгодно… Але всі ці роки… він ні разу його не скривдив… Я невпевнено опустила пістолет і піднялася на тремтячі ноги.

— Хейван, — знову прошепотіла я і зробила крок до вовків. Я хитнулася, але втрималася від падіння. Ще один слабкий крок… і раптом хтось підхопив мене на руки й темні силуети перевертнів почали швидко віддалятися.

Hold me close and hold me fast

The magic spell you cast

This is la vie en rose
 

When you kiss me heaven sighs

And tho I close my eyes

I see La vie en rose.
Я прижмурилася й розплющила очі. Моє чоло притулялося до холодного вікна, по якому стукали пухкі краплі дощу. У вухах стояв гул, мозок ніби розколювався від ниючого болю. Я кліпнула, намагаючись розсіяти туман перед очима, і трохи підняла голову. Подерті крісла, тріснуте скло, запах, як у татовому авто: я знову була в таксі Петра. Воно тихо дирчало, фари освітлювали стареньку бензоколонку, а з радіо м’яко наспівував Луі Армстронг. Чому я тут.? Що відбувається??? Я хитнула головою й сіла прямо. Тіло затремтіло від страху й розгубленості. Я подивилася у вікно. Машина стояла на заправці. У невеликому магазинчику поряд Педро весело балакав із продавчинею. Я приклала руку до лоба й повільно провела долонею по своєму обличчю. Замок… Хейван… Який сьогодні день…? Я підняла очі, знову оглядаючи таксі. Все виглядало так, ніби я досі їхала додому й не було ніякого туману, селища… Невже я… увесь цей час… просто спала? Я знову захитала головою, відганяючи марево. Ні, не може бути… Я натиснула на ручку й вивалилася на вулицю.

Холодний дощ вдарив у обличчя. Я обхопила себе руками і зробила крок. Ноги пронизав гострий біль. Я схопилася за дверцята машини й ледве втримала рівновагу. Що це…? Я опустила погляд. Усі штани рябіли багряними плямами крові. Я швидко підняла рукава своєї кофтини. Руки пронизували глибокі подряпини. Я сперлася на таксі, усіма силами намагаючись викликати в пам’яті минулі події. Вікно. Я розбила вікно… Це не сон! Але… як я опинилася в таксі? Окрім густої темряви, мій мозок не видавав нічого. Я підняла очі. У вітрині магазина Педро все ще фліртував із темноволосою жіночкою. Я притиснула руку до стегна, яке палало від шаленого болю, і пошкандибала до входу.

Врешті Педро кинув випадковий погляд у вікно й це було його помилкою. Картина, яку він побачив, була гідною справжнього фільму жахів. Я, тягнучи за собою ногу, мляво рухалася до магазину, незважаючи на проливний дощ. Якщо б він був більш знайомий із сучасною поп-культурою, певно, подумав би, що я зомбі. Очі Педро округлилися і він кинувся до дверей. Дзвіночок дзвінкнув і священик вистрибнув на вулицю, кутаючись у піджак.

— Аня, чого ти вийшла? Злива!

— Що сталося? — пробелькотіла я, ковтаючи краплі дощу, — як я тут опинилася?

Педро схопив мене за лікоть і потягнув до машини.               

— Ходім, дитино, ти застудишся.

Я зробила крок назад і вперто стисла губи:

— Педро, будь ласка, що сталося з замком?

Педро підняв очі в небо й невдоволено примружився.

— Напевно, згорів, — прохрипів він, витираючи мокре обличчя, — ми тебе ледве встигли витягти звідти.