Я ступав по засохлому листю, наближаючись до нудоти знайомого запаху. Потрібно було зосередитися, але я ніяк не міг викинути надію таки приїхати на вокзал. Причепа… Я опустив погляд і захитав головою… вона так на мене дивилася… усередині спалахнуло це тремтяче й нескінченно приємне почуття. Ніколи б не подумав, що я колись зможу відчувати його знову. Я слабко посміхнувся своїм думкам. 150 років… я чекав на цю зустріч… 150 років… а тепер готовий віддати все, щоби вона так і не відбулася.
Зашуміла вода й переді мною виріс знайомий місток. Грендель спирався на дерев’яне поруччя й хитав головою, ніби насолоджуючись шумом ріки. Я дозволив собі посміхнутися. Нічого не змінилося за цей час. Він все такий же позер, з глумливою посмішкою й гарним костюмом. А я… все ще граю в його ігри. Грендель заплющив очі і глибоко вдихнув лісове повітря. Я важкими кроками піднявся на місток, задумливо спостерігаючи за ним. Грендель подивився на мене і його губи розтягнулися в хижій усмішці.
— Привіт, Друже! — Задоволено протягнув він.
Я слабко посміхнувся й поставив рушницю на землю. Алан сперся однією рукою на поруччя, обвівши мене цікавим поглядом. Я опустив голову і втомлено зітхнув.
— Кажи вже. Хто вбивав дівчат?
Грендель підкинув брови.
— Ммм, цікаво?
Я слабко знизав плечима:
— Я деякий час був впевнений, що це я.
— Ні, друже мій, це не ти, не хвилюйся, — він заплющив очі і втягнув носом повітря. О, як я давно хотів комусь про це розповісти. — Він труснув головою і знову оскалив свою хижу посмішку. — Пам’ятаєш… ми колись із тобою сперечалися про людську природу? — Він примружився і вказав на мене. — Ти казав, що люди стали гуманнішими. Що благо індивіда важливіше за благо соціуму і бла-бла-бла. А я казав, що це доти, доки їх не скомпрометувати, адже ми не далеко відійшли від нашого печерного предка. Ну, як ти, певно, вже здогадався, я довів, що мав рацію.
— Тільки не кажи, що ти провів експеримент.
Грендель закивав, широко розплющивши очі.
— Тааак. І результати просто шокували мене! Тільки уяви собі, сто років тому… декілька містичних знаків, безневинних нападів і, вуаля! Селяни створили таємний орден, який приносив у жертву молодих дівчат кожного разу, коли їм здавалося, що демону це необхідно. Засуха, померла улюблена корова, багато снігу, мало снігу, навіть програш футбольної команди! — Грендель захитав головою. — Вони вбивали їх через будь-яку дурницю і приносили тіло до лісу. Я думав, це ненадовго, але яким було моє здивування, коли я повернувся за тобою сюди… пройшло сто років, суспільство прогресувало, а таємний орден досі існує. А коли вони зустріли нашу красунечку, у них взагалі з’їхав дах. — Алан завмер і покосився на мене. — Як незручно ти в неї закохався, чи не так? Ця дівчинка просто неймовірно схожа на неї… — Він висунув язика й повільно провів ним по губах. — Я знав… що ти не втримаєшся. — Кутки його губ знову поповзли догори. — Навіть я захопився. І зізнатися, деякий час заважав їй прийти до твого маєтку.
Я проковтнув відчуття безпорадності й мовив стримано:
— Навіщо тобі еліксир?
Грендель підняв очі й закивав головою.
— Ааах, точно. Давай про це. Тобі треба мені дещо повернути.
Я стиснув рушницю, відчувши, що ми наблизилися до вирішального моменту.
— Так. Я віддам тобі шматок карти, а ти залишиш Прич… Аню… у спокої. Домовилися?
Алан поглянув на свої руки й зітхнув:
— Нема питань. Це тільки ти захоплюєшся невдалими планами помсти.
— Ключ — це запах.
Грендель зупинився на мені палаючими очима і гримнув роздратовано:
— Я знаю! Де він?
Я доторкнувся пальцем до своєї маківки й відповів.
— Тут.
Його очі округлилися й він скрикнув розлючено:
— Ти його знищив???
Я підняв на погляд.
— Це був єдиний шанс тебе приманити.
Грендель заревів і вдарив з усієї сили в поруччя. Дерево тріснуло і шматок моста полетів у воду. Він ледве стримувався, аби не перевтілитися, напружено вдихаючи повітря. Я зітхнув.
— Навіщо ти так? Покажи мені інші ключі і я скажу тобі, де знаходиться еліксир.
Грендель зціпив зуби, знервовано зиркнувши на мене.
— Сказати? — він гримнув сильніше, — СКАЗАТИ??? Думаєш, я не знаю, що ти вже давно мрієш стати людиною й тому хочеш знайти еліксир не менше, ніж я?
Я знизав плечима.
— Я розумію ризик. Тому ти можеш мене вбити. Аби знищити конкуренцію.
Грендель вражено втупився в мене.
— Вбити? — повторив він і доторкнувся до лоба. — Ні-ні-ні, ти, схоже, не розумієш… це ти увесь цей час хочеш мене вбити! Я ж можу піти шляхом набагато гуманнішим.
Ось зараз я почав нервувати. Я суворо відрізав.
— Ні.
Грендель закивав.
— Так. Тепер у мене є прекрасний засіб, який мені гарантує, що ти мене не зрадиш. Навіть більше. Сам принесеш мені еліксир і вручиш прямо у руки.
Я хитнув головою.
— Не марнуй на це часу. Вона вже далеко, у безпечному місці.
Грендель підкинув брови й махнув рукою:
— Та ні, он же вона!
Моє тіло закрижаніло. Я відчув солодкий п’янкий запах Причепи. Грендель посміхнувся.
— Вибач, нам з Анітою треба відлучитися.
Я підкинув рушницю й вистрілив. Куля потрапила йому в груди. Грендель зробив крок назад і склався навпіл. З дірки в сорочці почала сочитися кров. Він опустив голову і прохрипів.
— Звідки… у тебе ці кулі?