Глава 22

Сніданок я проспала, тому коли спустилася в кухню, вівсянка в казані вже охолола й застигла. Я скривилася. Зазвичай, Хейван сипав у неї ягоди, поливав медом і іноді навіть додавав вершки. Але так як я пропустила сніданок і мені треба було робити все це самій, я вирішила, що не настільки голодна і важкими кроками повернулася до своєї кімнати. На обід я також не спустилася. І зовсім не через Хейвана. Мені було байдуже, що він так легко піддався на жалюгідні трюки тієї хвойди! Ну добре, може, я в ньому трошки розчарувалася. Він просто так відчайдушно намагається здаватися скам’янілим артефактом, що я до останнього сподівалася, що він їй скаже щось на кшталт: «О, юна леді, я не такий». А він що? Звичайна тварина. І не тільки через те, що раз на місяць стає притулком для бліх! Так от, він мені був зовсім байдужий. Просто декілька днів назад я знайшла заначку з цукерками й мені зовсім не хотілося їсти його куховаріння.

Ввечері я сиділа у своїй кімнаті й намагалася згадати щось путнє з пісень, які колись вчилася грати. Після декількох невдалих спроб я почула щось схоже на «Один у каное».

— Демони… — тихо протягнула я, вдаривши по струнах, — де вони!

Я вдарила ще раз, потім ще раз.

Через 5 хвилин я вже горланила на усю кімнату, голосно бринькаючи на гітарі.

Двері прочинилися і в спальню увійшов Хейван. Як завжди, з цією самовпевненою фізіономією. Я підняла очі й незадоволено скривилася. Він, мовчки переступаючи через обгортки від цукерок, наблизився до ліжка і всівся біля мене. Я якось ненавмисно надула щоки і трохи посунулася.

— Думаю, немає сенсу кликати тебе на вечерю, — припустив він, оглядаючи мою кімнату. Я кашлянула, щоби зробити свій голос якомога більш невимушеним і відрізала.

— Я не голодна, — Хейван перевів на мене втомлений погляд і витягнув із моїх рук гітару. Я була надто засмучена, щоби сперечатися. Викрадач поклав її на коліна й несподівано провів рукою по струнах. Я збентежено поглянула на нього. Декілька спроб і через хвилину по кімнаті розносилися акорди моєї улюбленої пісні. Я притиснула до себе ноги і сумно втупилася в підлогу.

— Демони, — протягнув він жахливим басом. Я не втрималася й пирснула зі сміху, — де вооони… Давай, я не знаю слів.

— Де вони, — підспівала я.

Він ще раз вдарив по струнах і я, закривши очі, заспівала:

— Тихі добрі слуги світлої моєї сторони?

Де ви, де ви?

Знаєте, мене обсіли леви.

Знаєте, тут,

Де я замітала, виступив бруд!

Де мої слуги? Де мої факіри?

Гітара жалібно простогнала. Я зморщила носика:

— А тепер Em,

Він вдарив по струнах. Я засміялася:

— Та ні, не A, Em.

Щось я переоцінила його можливості і віртуоз ніяк не міг взяти найлегший акорд, якому я навчилася в дев’ятому класі за допомогою інтернету. Я закотила очі й поставила його пальці на правильну ноту.

— Ось так.

Я ковзнула очима по його неголеному обличчю і сторопіла. Щось дивне стрепенулося усередині. Я швидко відхилилася, зовсім збентежена цим секундним почуттям. Дідько, та що це зі мною? Я сховала очі, з усіх сил намагаючись знищити це солодке тремтіння. Викрадач, схоже, помітив мою ніяковість і втомлено зітхнув.

— Гітара не дуже добра. Стара, напевно, — він підвівся, — Пішли зі мною, я дещо тобі покажу.

Я зморщила носика, недовірливо покосившись на нього.

— Що?

— Нехай це буде мотивацією зі мною піти, — відповів Викрадач загадково й попрямував до дверей. Я трохи забарилася, але вибір був очевидним.

Коли ми порівнялися, я відмітила на його обличчі легку усмішку. Я трохи зашарілася, зустрівшись із ним поглядом, але швидко відвела очі, нібито безтурботно крокуючи біля нього. Ми піднялися на третій поверх і зупинилися біля його спальні. Я здивовано підкинула брови:

— Мені можна зайти у твою секретну кімнату?

Він насупився і протягнув з іронією:

— Секретну? Ти вже знаєш про мої речі навіть більше, ніж я. Ти перерила всі шафки… тричі.

Викрадач штовхнув двері й увійшов до кімнати. Я знервовано обхопила себе руками:

— Так ти ведеш мене прибирати?

Він озирнувся, нагородивши мене глузливою усмішкою. Я опустила погляд, знову зніяковівши, як дурепа!

Хейван підійшов до стільця, на якому було накидано декілька речей, взяв светра і протягнув його мені.

— Одягни, на вулиці холодно.

Я невпевнено стисла його в руках.

— На вулиці? Викинеш мене з вікна?

Він засміявся:

— Ні, це вже твоє захоплення.

Викрадач відсунув товсті завіси й оголив високі скляні двері, які вели на балкон. Я сторопіла, вражено втупившись у них.

— А балкон тут завжди був?

Хейван розсунув двері, як зазвичай, залишивши мене без відповіді. Холодне повітря влетіло в кімнату і змусило мене швидко натягнути на себе светра. Мене огорнув запах хвої, землі й чогось ще… я ніколи не розбиралася в запахах, але цей мені подобався надто сильно. Він пробуджував якісь дивні відчуття насолоди. Я вмить підняла підборіддя, щоби більше не нюхати чужий светр. Це якось бридко, коли поглянути зі сторони… Я сховала долоні в рукавах і наблизилася до Хейвана. Він із гордістю вказав на старий телескоп, який стояв на штативі, і впевнено дивився в небо. Я приголомшена роззявила рота.

— Це… — ледве видавила із себе я, — це… неймовірно. Я завжди мріяла подивитися в телескоп!

— Тепер у тебе є така можливість, — мовив Хейван і зазирнув у вічко. Я трохи піднялася на носочках, нетерпляче поглядаючи через його плече. Хейван щось покрутив, напружено примружившись, завмер на якусь мить і врешті відступив назад.