Я відсунула стіну і зробила крок на старі сходи. У голові промайнули картини вчорашньої ночі. Я зіщулилася, знову відчуваючи той жах. Може, це був вовк? Може… я помилилася? Що якщо все це лише дивні збіги… А Хейван… бреше? Я повільно спускалася вниз по тунелю й із кожним кроком серце тремтіло сильніше. Нарешті переді мною виросли прочинені двері. Я забарилася. Вчорашній страх досі сидів усередині. Я зробила крок у кімнату й направила ліхтарик у темряву. Підвал був величезним. Кам’яні холодні стіни нависали з усіх боків. Мій сором’язливий промінчик світла торкався павутиння, яке плелося по стелі. Дякувати Богу, що Викрадач не зачинив мене тут. Я б швидко збожеволіла. Я невпевнено пройшлася по кам’яній підлозі. Біля дальнього кутка стояла велика миска з водою. Я підійшла до неї й обвела світлом ліхтарика це місце. Величезні борозни шматували усю стіну. Я доторкнулася до них.
— Які величезні кігті.
Вовк би не зміг такого зробити… Погляд ковзнув нижче. Декілька каменів валялися на підлозі. Напевно, стіна не витримала навантаження, й ланцюг вирвався разом із важким камінням. Я озирнулася. Як же тут, напевно, жахливо прокидатися… Закутим у холоді й темряві. Раптом перед очима спливла морда чудовиська. Його очі… вони були не злі… вони були… налякані?
Я сиділа у вітальні на кріслі, яке, на диво, оминуло долі бути поламаним чудовиськом. Я знервовано потирала руки й намагалася проаналізувати з погляду логіки останню отриману інформацію. Мені подобалося думати, що це правда. По-перше — це багато чого пояснювало, по-друге: перевертні існують… можливо, тоді існують і джини, а по-третє… так, це виправдовує Хейвана. А мені страх як хотілося, щоби він не був божевільним маніяком, який вважає себе перевертнем.
На сходах показався мій Викрадач. У руках він тримав м’ячик, яким часто гралася Люсі. Він перекочував його в долонях, думаючи про щось дуже сумне. Моє серце боляче стиснулася. Люсі… вона була його єдиним другом… Я скочила на ноги й напружено подивилася на Викрадача. Той зупинився, помітивши мене, і швидко сунув м’ячик у кишеню.
— Чому ти ще не біжиш по лісу? — з іронією спитав він, — двері відчинені.
— У перевертнів гарний нюх. Якщо все, що пишуть у книжках, правда, ти б легко наздогнав мене.
— Я тут не єдиний перевертень, — він наблизився до мене і протягнув маленьку скляну баночку, — тому намажся цим, якщо не хочеш стати обідом.
Я невпевнено взяла пляшечку і стиснула її в долонях.
— А хто ще?
Хейван склав руки на грудях:
— Одна потвора… і повір мені, у лісі небезпечніше, ніж у цьому маєтку.
Я примружилася, уважно вивчаючи його обличчя.
— Якщо є хтось ще, то можливо… вбивця не ти?
— Я б на твоєму місці не тішив себе цими думками, — відказав він, — той, про кого ми говоримо, безперечно, на таке здатен, але по-перше, просто вбивати дівчат йому навряд цікаво, а по-друге, він вовкулака. Знаєш про таких?
— Він… може контролювати перевтілення? — невпевнено припустила я. Було дивно про таке говорити серйозно.
Хейван повільно кивнув.
— Так, він не залежить від фаз місяця. А дівчат вбивали в повний місяць.
Я захитала головою:
— Але ж ти себе замикаєш у підвалі.
Він сумно посміхнувся й закивав.
— Зараз замикаю — він підняв брову, –… з того дня, коли прокинувся біля мертвої дівчини. Проте, можеш не турбуватися. Якщо не будеш більше відчиняти двері в підвал, тобі нічого не загрожуватиме.
Він протягнув до мене руку й в очікуванні вигнув брову. Я невпевнено дістала з кишені заржавілі ключі й поклала їх у його долоню. Викрадач схвально кивнув й, оминувши мене, вийшов у дірку в дверях. Я підняла баночку із дивною рідиною. У голові забринів здоровий глузд: «Невже ти і справді віриш, що він перевертень?«Я відкрутила кришечку, накрапала на палець декілька крапель і провела ним по своїй шиї. Схоже, моє розслідування просувається.
Я краще загорнулася у свою тоненьку курточку. По вітальні гуляв вітер, піднімаючись по сходах і ганяючи густу пилюку. Я наблизилася до дверного отвору й із цікавістю оглянула величезну дірку, яка раніше була дверима. Невже це не достатній доказ, що то була не собака? Мені взагалі важко було уявити силу, яку мав цей звір. Я переступила через дерев’яні дошки й вийшла на подвір’я. Викрадач щось задумливо креслив, сидячи навпочіпки посеред купи будівельних матеріалів. Я зупинилася, з цікавістю спостерігаючи за ним. Як людина може перетворитися на ту волохату потвору? Це взагалі піддається законам фізики? Я повільно спустилася по сходах і обережно наблизилася до Хейвана.
— Привіт, — сказала я, якомога більш доброзичливо, аби мене не вигнали.
Викрадач озирнувся, нагородивши мене незадоволеним поглядом.
— Хіба я тобі дозволяв виходити на вулицю?
Я склала руки на грудях і ображено буркнула:
— Я начебто народилася вільною людиною.
Він знову опустив погляд на свої креслення:
— Та невже? Може, сходиш за морозивом?
Я ображено зморщила носика.
— Я, між іншим, прийшла тобі допомогти.
Хейван піднявся з якоюсь деревинкою в руках і окинув мене скептичним поглядом:
— Поки що нічого палити не треба, я тебе покличу, якщо знадобиться.
Я стиснула губи й на одному диханні прогомоніла:
— Мій дідусь часто щось майстрував у селі і я знаю, як пиляти й забивати цвяхи, так що не скидай мене з рахунку!
Він зміряв мене оцінюючим поглядом і махнув головою на купу інструментів, яка лежала в декількох метрів від нас.