Глава 16

Я йшов по лісу і штовхав ногами опале листя. Запах вже давно зник. Знову. А можливо, його зовсім і не було. Що якщо все це лише гра моєї уяви? Стільки років я вже його не відчував… що якщо це вже перейшло в манію, галюцинацію? Я закинув рушницю на плече й підняв очі, вперто поглянувши у вечірню темряву. Ліхтарик захоплював лише декілька метрів попереду. Усе інше тануло в мороці. Ні, не може цього бути. Я не збожеволів. Ніколи не забуду цього запаху. Він закарбувався в моїй пам’яті назавжди. Я жив ним, я знаю всі нотки… Він виник тут місяць тому. Ця дівчинка з’явилася разом із ним… Це повинно бути пов’язано. Вона не просто так залізла до мого маєтку… Я почув шурхіт. Моя рушниця вже якось несвідомо повернулася до нього, й палець ворухнувся готовий натиснути на курок у будь-яку мить. Але нічого. Я опустив рушницю й повільно покрокував далі. Навіщо Грендель заходить до лісу і потім знову його полишає? Таке відчуття, що мене намагаються відволікти. Раптом я сторопів… До будинку майже кілометр. Кожен раз я відхожу все далі. Він чекає слушного моменту. Я схопився й чимдуж кинувся бігти.

На кухні горіло світло. Замок клацнув і маєток відчинився. Я вдихнув повітря. Його запаху не було. Але я не міг бути впевненим, що Гренделя тут немає. Останнім часом йому нібито вдається мене якось обдурити. Я стиснув рушницю в руках і рішуче попрямував вздовж темного коридору. М’яке світло тоненькою смужкою простягалося від щілини у дверях. Я знав, що він відчуває все. Навіть моє дихання. Але чомусь інстинктивно ступав тихо. Я чув, як Причепа щось тихо наспівувала про себе. Я штовхнув двері і вони прочинилися. Дівчинка поралася біля стола, щось безтурботно мугикаючи. Я полегшено зітхнув і втомлено обперся на стіну. Причепа мене не помітила, захоплено займаючись своїми справами. Я трохи примружився, щоби розгледіти, що вона робить. Начебто вирішила потренуватися в нарізці овочів.

Вона повернулася, захоплено протягнувши високу ноту, і сторопіла, помітивши мене. Я завмер від здивування. Її щічки й носик почервоніли, додаючи обличчю дитячої безпосередності. Схоже, вона знову щось псує. Я випрямився і з підозрою насупився.

— Що ти робиш?

Вона сором’язливо відвела погляд і прошепотіла:

— Тебе цілий день не було вдома. Я подумала… що, можливо. ти зголоднієш.

Я застиг, на якусь мить зовсім розгубившись. Вона підняла на мене оченята й лагідно посміхнулася.

Я підіймався по сходах, задумливо поглядаючи собі під ноги. Так дивно знову відчувати, що поряд хтось є. З цією дівчинкою набагато більше клопоту, аніж я міг собі уявити спочатку. Вона ж, немов буревій, розносить увесь будинок і перевертає моє життя з ніг на голову. Проте… іноді приємно… коли для тебе хтось готує…  Я ступив на останню сходинку й повільно поплентався у звичній темряві. Схоже, я починаю звикати… Проте це може бути для мене величезною помилкою. Якщо Причепа навіть не працює на Гренделя, вона знайшла мою таємну шухляду… і мішечок… Якщо про нього дізнається Грендель… Вона поводилася дивно сьогодні… Чи може бути, що… Я сторопів, зупинившись перед своєю кімнатою. У наступну мить я не втримався на ногах і всівся на землю, голосно регочучи. У замку стирчав товстий залізний прут.

Я зачинилася в бібліотеці і притихла. Цей чортів прут усе мені зіпсував. Тепер він здогадається, що я намагалася нишпорити в його кімнаті і… вб’є мене? Я захитала головою. Ні-ні, він не вб’є людину, яка готувала для нього суп… ну, може, і не найсмачніший у його житті, але ж я старалася… З коридору долинули швидкі кроки. Я розгублено заметушилася, вхопила книгу і втупилася в текст, який розпливався перед очима. Двері відчинилися. Викрадач рішуче увійшов у кімнату й об столик переді мною із шумом вдарився залізний прут. Я перелякано підняла очі. Хейван свердлив мене суворим поглядом. Я інстинктивно ковтнула слину і притиснула до себе книгу, марно сподіваючись, що це мене врятує.

— Ти дещо забула, — гримнув він.

Я видавила із себе посмішку і протягнула руку до прута.

— Дякую.

Хейван, прослідкував грізним поглядом за тим, як я невпевнено кладу залізяку біля себе. Я глибоко зітхнула і знову опустила очі в книжку, вдаючи велику заклопотаність. Пролунали важкі кроки й Хейван впав біля мене на диван. Я посунулася, відчуваючи, як усе всередині напружено стискається. Я все ще вдавала, що читаю, усіма силами сподіваючись уникнути покарання. Але, схоже, у нього були інші плани.

— Що ти скажеш у своє виправдання?

Я округлила очі і відкрила рота, готуючись дати якесь вагоме пояснення. Але від погляду Викрадача все тіло тремтіло й у голову не приходило ні однієї путньої думки. Я подивилася в книгу й несподівано для себе вилила швидким потоком:

- Абанга зірвала листя священної Мірри і це сховало її від чуйного нюху темної істоти.

Я перевела на Викрадача обережний погляд. Він дивився на мене і я вперше побачила у його очах розгубленість. Я занервувала, зовсім не розуміючи, чим її викликала, і швидко пояснила.

Мені здалося це цікавим. Я вже не вперше читала про якусь рослину, яка ніби-то ховає людину від таємничих сил перевертня. Проте це вперше коли я побачила назву цієї рослини.

Мірра.. – прошепотів він. – Мірра? - Голос Хейвана несподівано надломився й замість слів з грудей вирвався неясний рик. – Мірра!

У його очах промайнув вогонь. Хейван, скочив на ноги і з усією силою вдарив кулаком у стінку.

Я скрикнула, з жахом втиснувшись у диван. Все, мені кінець. Хейван схопив свою руку і, у нестямі від гніву, заревів. У мене перехопило дихання. Я сторопіла, боячись навіть поворухнутися. Викрадач, як дикий звір, щось бормотів, снуючи по кімнаті. Я розтулила губи, збентежено спостерігаючи за ним. Дивно, але я могла б поклястися, що він був дуже розчарований. Раптом мене осяяла раптова думка. Залізний прут тут зовсім ні до чого. Я опустила погляд у книгу й розуміння ніби блискавкою увірвалося в мою свідомість. Я ковтнула, невпевнено піднялася й наблизилася до Викрадача. Він тер свою кисть, буркочучи щось розлючене собі під ніс. Я обережно доторкнулася до його кулака і він здригнувся від несподіванки. Я оглянула уражене місце.