Глава 14

Люсі намотувала вже третє коло, без упину нявкаючи й заважаючи мені копирсатися в шафі, яку я знайшла в одній із покинутих кімнат. Мені не хотілося, щоби через її жалібне нявкання прийшов Викрадач і побачив, що я кублюся в його речах. Я зістрибнула зі стільця й поглянула на кішку:

— Тебе що, сьогодні не годували? Чому ти така вередлива?

Люсі нявкнула і зробила декілька кроків до дверей, потім зупинилася й, вичікуючи, поглянула на мене. Я важко зітхнула. Ну добре. Я зробила крок до неї. Кішка повернулася й вибігла з кімнати. Я пройшла вздовж довгого запиленого коридору. Люсі бігла далеко попереду в очікуванні смачного обіду. До кухні вона влетіла першою, я ввійшла за нею й сторопіла. Біля плити куховарив Викрадач. Я обережно наблизилася до нього, оглядаючи різнокольоровий старий фартух, який вступав у дисонанс із його звичайним стилем Ван Хелсінга-безхатька. Ще однією несподіванкою стало те, що першою тишу розірвала не я.

— Прийшла заважати?

Він трохи повернувся до мене й підняв одну брову.

Я знизала плечима.

— Ну, я могла б допомогти.

Він обвів мене з ніг до голови скептичним поглядом і хитнув головою:

— Дякую, ламати поки що нічого не треба.

Я стисла губи і вже зібралася піти, коли раптом несподівана думка мене зупинила. Якщо я буду трохти наполегливішою, мені, можливо, вдасться з ним поспілкуватися й дізнатися щось корисне для мого розслідування. Я набрала повітря в легені й підійшла до Викрадача. Проігнорувавши його незадоволений погляд, я взяла зі стола ніж і посміхнулася.

— Я дуже гарно ріжу овочі.

Викрадач покосився на ніж і, не повертаючи голови, кивнув:

— Гаразд. Наріж помідори.

— А ля жульєн, бланкет, крудіте?

Він змірив мене холодним поглядом і чітко вимовив:

— Просто кубиками.

— Великими, маленькими, середніми?

Викрадач насупився, знову красномовно подивившись на мене. Натяк був зрозумілий і я швидко закивала:

— Кубиками. Зрозуміла.

Я попрямувала до миски з помідорами, з цікавістю спостерігаючи, як він вправно нарізає овочі. Стільниця раптом виросла на моєму шляху і я стукнулася об неї. Каструлі гримнули. Викрадач важко зітхнув, не відволікаючись від своїх овочів. Я прикусила губу й ніяково потерла уражений бік. Добре.

Я повернулася до дощечки і стисла в руках ніж. Це холодна зброя… у моїх руках… Я невпевнено поглянула на Викрадача, який натхненно чаклував над каструлею… але я не можу його зарізати… я боюся крові… Я витягнула помідор із миски й поставила його на дощечку.

— Знаєш… — я вдарила ножем по овочу й той розлетівся на дві частини, –… це трохи дивно, що за увесь час мого тут перебування я ні разу не куховарила.

— Я думаю, це на краще, — відмітив Викрадач, витягаючи з полички каструлю.

Я закусила губу й задумливо підняла погляд.

— А серйозно. Ти кожен день для мене готуєш. Сніданок, обід, вечеря… І кожен раз щось нове. Навіть моя бабуся була менш вигадливою. Тобі не набридає?

Викрадач знизав плечима.

— Нічого не змінилося. Я й раніше їв 3 рази на день. Зараз просто готую на одного більше.

Я нахилила голову, з цікавістю спостерігаючи за ним.

— Слухай… а ти… уже давно так живеш?

Викрадач озирнувся, з іронією поглянувши на мене.

— Боюся спитати, як?

— Самотньо. Такий великий замок… для одного… тобі не здається?

Він опустив погляд на помідори й кивнув.

— Ти допомагаєш чи балакаєш?

Я надула щоки й із шумом почала гупати ножем по помідорах. Бризки полетіли в різні сторони. Я ображено пробубоніла:

— Невже так складно бути нормальною людиною?

Викрадач ковзнув очима по пом’ятих овочах, які стражденно розмазалися по дощечці, і втомлено зітхнув.

— Ні, так не піде.

Я продовжувала, не звертаючи на нього уваги. Він стояв декілька секунд, слідкуючи за мною, а потім несподівано зробив крок до мене і стиснув мою долоню у своїй руці. Я сіпнулася й завмерла, перелякано втупившись у стіну перед собою. Викрадач став за моєю спиною й зовсім невимушено почав керувати моєю рукою, різко і спритно відрізаючи шматочки помідорів. Можливо, для нього це був звичайний жест шефа, але я за ці декілька секунд відчула усю пекельну бурю емоцій. Мої очі округлилися й серце ніби збожеволіло. Викрадач був теплий і пах чимось дуже приємним. Я устромила на нього збентежений погляд, аби зрозуміти, що це, дідько, означає. Викрадач помітив моє спантеличення і швидко опустив мою руку. Він зробив крок назад, знову даючи мені змогу дихати, і хитнув головою.

— Вибач, але те, що ти робила, було просто жахливо.

Я квапливо закивала, з усіх сил приховуючи ніяковість.

Викрадач зробив ще декілька кроків назад і повернувся до своєї каструлі. Я видихнула, сповільнюючи своє серцебиття. Це дуже лякає, коли тебе торкається твій Викрадач. Навіть, щоби допомогти щось нарізати. Особливо, щоби допомогти щось нарізати! Це, чорт забирай, дивно! Я тремтячими руками продовжила різати помідори, але навколо стояла така напруга, що було важко навіть ворушитися. Я закінчила й невпевнено наблизилася до Викрадача, намагаючись триматися подалі, аби уникнути подібної химерної ситуації. Я поставила миску на столик і з цікавістю засунула носа до каструлі.

— А що це… буде?

— Сабджи, — відповів він, не припиняючи куховарити.

— А можна без образ?

Він трохи відсунув мене від пічки, звільняючи для себе простір, і закинув у каструлю моркву.

— Це індійська страва. Мене її навчили в Дханушкоді, один вайшнав.

— Дханушкоді? — перепитала я, щоби ще раз впевнитися, що це не спроба мене образити.