Глава 11

Усю ніч я намагалася зібрати думки до купи, але нічого не виходило. Я згадувала шматки наших розмов і намагалася побачити якийсь зв’язок між усіма подіями. Ніч була довга… Вранці знову йшла злива. Я вешталася замком і ніяк не могла прийти до тями. Тисяча версій крутилися в моїй голові й одна була божевільніша за іншу. Я робила спроби відволіктись, але втома й неприємне відчуття неспокою ніяк не давали мені зосередитися. Зараз я, як ніколи, потребувала друга. Я раптом застигла, врешті отямившись. У мене є друг.

Я поставила перед Люсі миску з молоком. Кішка ткнулася в неї мордочкою, а я відкинулася на стільці з чашкою чаю й задумливо почала:

— Люсі, я зовсім розгублена. У мене є безліч шматочків пазлу, проте я ніяк не можу зібрати їх докупи. Дивись, його фотографіям сотні років… його почерк збігається з почерком хлопця, який жив у 19 столітті, і він каже, що замок належить йому… — я відсьорбнула чаю й поглянула на кішку, яка не дуже уважно мене слухала, надто зайнята молочком. — Добре, припустимо, що він схожий на своїх предків… чи це спроба налякати місцевих жителів… чи, грець із ним, йому 200 років! Але до чого тут я? Чому мій портрет висить у його спальні? Виглядає як жахливе реаліті-шоу…

Що він приховує? Я впевнена, що в тій кімнаті є не тільки мій портрет… там, певно, знаходяться відповіді на всі мої запитання… — кішка підняла мордочку і зняла язичком краплі молока, які зібралися на її вусах. Я замислено поглянула у вікно. — І що він робить постійно на третьому поверсі…? У тій таємній кімнаті, звідки йшло світло… Мені просто необхідно це дізнатися! Але якщо я туди піднімуся, він… він… — і раптом я завмерла. Розуміння повільно доходило до моєї свідомості. — А що він зробить? — Я доторкнулася до свого лоба й захитала головою. — За увесь цей час… усі мої витівки… він і пальцем мене не торкнувся! Ні разу мене не образив. Хоча, я декілька разів вдарила його по голові й ледве не спалила його будинок! Чи то я потрібна Викрадачу живою, чи він просто надто гуманний, але… Він точно не небезпечний.

Кішка мовчки дивилася на мене, але якщо б вона могла говорити, вона б, певно, нявкнула: «Чого ж ти досі сидиш тут?»

Я тихо піднялася по сходах і повільно дійшла до дверей, з-під яких пробивалося світло. Можливо, я надто мало потрапляла в проблемні ситуації, тому в мене погано розвинений інстинкт самозбереження, але нічого вже не поробиш. Мої ноги, схоже, домінують над здоровим глуздом. Я зібралася з думками й натиснула на ручку. Двері тихо відчинилися. Кімнату освічувала настільна лампа. По вікну били товсті краплі дощу. На кріслі сидів Викрадач. Він відірвав очі від книги й підняв на мене втомлений погляд.

— Вибач, — тихо мовила я.

Він важко зітхнув.

— Ти вже мене не боїшся, як я розумію.

Я слабко потиснула плечима.

— А повинна?

Викрадач поглянув на мене з-під лоба.

— Так було б зручніше.

Я обхопила себе руками.

— Можна зайти?

— Начебто мій дозвіл необхідний.

Я зітхнула і зробила крок у кімнату. Вона була тихою й затишною. На стіні висіла старезна дошка, повністю замальована невідомими для мене формулами. Хоча я начебто бачила щось подібне на уроках хімії… Біля стіни стояв широкий стіл, заставлений колбами і скляними трубками. На стільці недбало висів білий халат. Я відкрила рота, вражено оглядаючи справжню лабораторію. У повітрі навіть ширяв дивний запах, а в кутку стояла клітка з пацюком… зеленого кольору? Я здивовано кліпнула і, не відриваючи погляду від щура, приголомшено промовила:

— Зелений щур?

— Стався нещасний випадок. З ним все буде добре. — Відповів Викрадач, не відриваючи погляду від книги.

Я ще раз оглянула кімнату й ніяково зіщулилася:

— У тебе є… своя лабораторія?

Він промовчав.

— Навіщо? — ще раз наполягла я, розуміючи, що неймовірно скучила за людським голосом.

— Це моє хобі.

Я збуджено закивала.

— Це круто… що в тебе є хобі. Бо в самотньому замку жити, певно, не дуже весело.

Викрадач хитнув головою.

— Мені не потрібні інші люди, щоби відчувати себе добре.

— Навіщо тоді тобі я?

Я помітила, як на його обличчі промайнула іронічна посмішка.

— Точно не для того, щоби скрасити своє життя. Без тебе було набагато… — він підняв погляд, підбираючи підходяще слово –… спокійніше.

Я примружилася і спробувала прочитати щось на його обличчі:

— Тоді в чому справа?

Викрадач знову опустив очі в книжку і протягнув:

— Можливо, я хотів тебе врятувати…

— Що? — я знервовано посміхнулася, — від кого?

— Від жителів. Якщо б не я, вони скоріш за все тебе спалили б.

— Спалили?

Він стримано кивнув.

— Так, як відьму, на багатті.

Звичайно, я повинна була подумати, що він жартує, але чомусь я зневірилася в його можливості це робити.

— Що ти маєш на увазі? — розгублено пробелькотіла я.

— Ну не знаю. Я б спалив тебе.

Я невдоволено піджала губи. Так, він жартував. Проте якась крихта правди була у його словах. Очевидно, що жителі селища не хотіли, щоб я їхала додому і можливо вони хотіли… хотіли, щоб я… Я відсахнулася від дикої думки й зосередилася на викрадачі:

— Хто на портреті у твоїй кімнаті?

Він, не відриваючи погляду від книги, промовив не зацікавлено:

— Я не знаю. Гарна картина.

Мене ця відповідь не влаштувала і я наважилася спитати: