Глава 8

«Перевертні не схильні до старіння і фізичних захворювань завдяки постійній регенерації тканин. Тому вони практично безсмертні. Проте їх можна вбити, вразивши їхнє серце або мозок. Наприклад, через повішення або удушення…» Несподівано почувся шурхіт. Я озирнулася. Диван було накрито білим простирадлом і на якусь мить здалося, що хтось на ньому сидить, схований тканиною. Серце прискорило свій хід. Я ковтнула слину й невпевнено повернулася до читання. «Вважається, що срібло так само смертельно для перевертня. Людина, яка стала перевертнем не по своїй волі (народження, прокляття або укус), не вважається проклятою безповоротно доти, доки не спробує людської крові…» Шурхіт знову пролунав десь позаду й на цей раз я сіпнулася від страху. Книга вислизнула з рук і впала на підлогу. Я оглянулася. Шум, безперечно, лунав з-під дивана, що стояв у затемненій частині вітальні. Серце калатало, як божевільне. Ні, це дурість, напевно, мені лише здалося. Я підвелася й повільно наблизилася до джерела звуку. Щось знову зашаруділо. Я опустилася на коліна й зазирнула в щілину. На мене гляділи дві блискучі точки. Це були очі… У мене перехопило подих і я застигла, не в силах поворухнутися. Все сталося дуже швидко. Очі кровожерливо блиснули. Темна постать кинулася на мене, я схопилася й несамовито закричала. У наступну мить я вже не в собі від жаху неслася по коридору. Це той монстр! Монстр із підвалу!!! Я врізалася у свого Викрадача, який ледве не впустив чашку чаю. Не чекаючи його дорікань, я першою затараторила:

— Там у кімнаті чудовисько!!!

— Що? — перепитав він, обтрушуючи краплі чаю зі свої сорочки.

— Чудовисько! — крикнула я, обурена його спокоєм. Викрадач підняв погляд і скептично повів бровами. Я схопила його за рукав і потягнула за собою. Ми наблизилися до прочиненої кімнати, я підштовхнула Викрадача до дверей. Сподіваюся, що його там з’їдять. Я махнула головою:

— Там, за диваном.

Викрадач зітхнув і неохоче ступив у вітальню. Я притислася до дверей, обережно спостерігаючи за ним. Він присів навшпиньки, поставив чашку на підлогу й зазирнув під диван. Мить нестерпного очікування й до мене долинув його жахливий хрип:

— Господи, воно тут! Це жахливо, воно дивиться на мене!

Я подалася назад, готова в будь-який момент тікати.

Викрадач підвівся, обережно зробив декілька кроків до дивану. Я захитала головою.

— Ні, ні. Не йди.

Він присів на коліна і витяг… кішку.

— Так, жахливі істоти. Мало того, що вбивці, та ще і дряпають меблі.

Я обм’якла, полегшено спершись на двері.

— Це кішка.

Вона була велика, темно-чорна й дуже пухнаста. Її яскраво-зелені оченята і справді блистіли. Викрадач підніс її до мене, явно насолоджуючись виразом мого обличчя. Я провела рукою по темній шерсті.

— Чого ти не кричиш? — з удаваним подивом вразився він, — вона ж може тебе з’їсти.

Я засміялася, захищаючись від кішки, напад якої зімітував Викрадач. Вона незадоволено нявкнула. Він поставив її на підлогу й та гордовито покрокувала назад до дивана.

— Я не знала, що в тебе є кішка.

— Вона, схоже, теж не знала про твоє існування… — відповів Викрадач, задумливо спостерігаючи за нею.

Я здивовано покосилася на нього. Чомусь умить він став трохи людянішим… чи в мене галюцинації?

Викрадач ковзнув очима по книзі, яка валялася на підлозі і примружився.

— Це. — Я зробила крок до неї, але Викрадач схопив її першим. — Віддай! — Він відвернувся й, не звертаючи уваги на мої спроби завадити, подивився на обкладинку.

— Ти що, читаєш мою літературу?

— Ні… це я просто…

Викрадач підійшов до дивана й підняв ще декілька книг.

Я ніяково опустила очі. Його суворий погляд, якщо чесно, неабияк лякав мене. Я поспіхом спробувала виправдатися.

— Просто мені було нудно… я не знала, що не можна їх брати…

Викрадач мовчки дивився на книги декілька хвилин, а потім врешті підняв очі на мене.

— Та ні… — почав він задумливо, — нічого страшного.

Я здивовано примружилася. Що, навіть кричати не буде? Сьогодні в когось гарний настрій? Викрадач протягнув мені книгу.

— Вона на французькій мові… ти знаєш французьку?

Я невпевнено кивнула. Він замислено подивився на мене й раптом мовив спокійно:

— Зроби мені послугу. Переклади декілька текстів.

Я закліпала, розгублена його проханням.

— Д-добре.

— Дякую, — коротко кивнув він і без зайвих слів рушив до виходу. Загубивши його наполегливий погляд, я раптом отямилася і квапливо виправилася:

— Стій, ні!

Він зупинився.

— Що?

Я рішуче поглянула на нього:

— Ні. Я не буду працювати просто так. Ти також повинен дещо для мене зробити.

Викрадач насупився.

— Ти впевнена?

Я швидко кивнула й затараторила:

— Раби працюють погано. Якщо в мене не буде мотивації, я не зможу ефективно виконувати роботу.

Викрадач втомлено зітхнув, знову потираючи свого лоба.

— І що ти хочеш?

— Мені потрібні мої речі.

Він підкинув брови.

— І як ти собі це уявляєш? Мені тебе відпустити, аби ти їх сюди принесла?

Я підняла очі.

— Ну було б непогано…

— Може, ти просто перекладеш ці тексти і я не буду замикати тебе в підвалі?

— Зрозуміла! Давай так. Підемо в селище вночі, я знаю, як можна проникнути в мою кімнату. Ніхто навіть не помітить… будь ласка.

Він окинув мене суворим поглядом.